Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

— А ось і ваш янгол-охоронець, — засміявся Горачек.

Я озирнувся. Переді мною стояв Краух. Він радісно усміхався й тягнув руку. Я потиснув.

— Власне, наш любий Краух рекомендував мені вас, як дуже надійну людину. І це саме його заслуга в тому, що я оце з вами розмовляю, як з другом. Сідайте, Герхарде. Рому?

Краух підсунув крісло, сів і промовив:

— Я передбачав після останніх подій, що ти завітаєш сюди, тому попрохав Ганса повідомити про твій візит. Ти колись для нас виконав дуже важливу послугу. Але не в ній справа. А справа в тому, що ти, розкривши для себе справжню мету своєї мандрівки, тримав язика за зубами. Такі речі в нас у Райху дуже ціняться. Я, між іншим, за тиждень їду до Львова. Якщо маєш бажання, можу прихопити й тебе. — Я, звісно, погодився. — Мене призначено начальником кримінальної поліції, — продовжив він. — Можливо, я в чомусь зможу бути корисним.

— У нас є до вас певний інтерес, — сказав мені Ганс. — Якщо ви погодитеся виконати для нас деякі доручення, цим самим дуже полегшите долю своєї родини.

— А доручення ті самі, що я виконував в Англії?

— Так. Тільки цього разу в іншому напрямку. І це буде інший товар.

— Не розумію, чому вибір упав саме на мене. У вас нема своїх летунів?

— Є. Але справа не державна, а приватна, — пояснив Краух. — Дуже приватна. До неї причетна певна група людей. Треба доставити товар на один грецький острів. Це не буде часто. Раз у три-чотири місяці.

— А назад?

— Назад летиш порожняком, хіба що привезеш грецького сиру й вина, — сказав Краух. — То як? Погоджуєшся?

— А в мене є вибір?

— Нема. І знаєш чому? — він поглянув на мене з усмішкою. — У Ґданську ти мав звання лейтенанта. Коли почалась війна, воював на боці Польщі й бомбардував німецькі війська. Звідки у тебе німецьке прізвище?

— Мій тато був австрійським чиновником, але мама українка.

— Ми можемо потрактувати тебе, як зрадника, дезертира або як польського військовополоненого. І ти опинишся у концентраку. І на твоїх грудях буде красуватися літера «Р» — Польща. А можемо тебе визнати за німця, відновити у званні лейтенанта військово-повітряних сил і кинути на фронт. Спокутувати провину. Однак є інший варіант. Ти у званні лейтенанта будеш виконувати надзвичайні завдання в тилу і ніколи не потрапиш на фронт. Будеш працювати інструктором у Львові в летунській школі, навчати молоде покоління. А час від часу виконувати наші розпорядження. То як?

— А що з Ірмою і її батьком?

— Ми вам облаштуємо цілком комфортний побут. Як тільки переконаємося у твоїй відданості. А зараз ти підеш на склад і підбереш собі уніформу. Відтак сфотографуєшся на документи, оберлейтенанте Шуберт.

Тиждень проминув, наче на голках. Хоч ми й виїхали з самого ранку, але дороги були запруджені настільки, що до вечора добралися щойно до Ряшева, тому змушені були зостатися на ніч у готелі. Краух запросив мене до ресторації. Ми випили й, коли побалакали про різні несуттєві речі, я запитав, що то має бути за товар, який повинен доставити в Грецію.

— Не спіши. З часом довідаєшся. Як довідався й про кокаїн. Єдине можу сказати, що це товар, на якому залежить дуже високим персонам. Тому матимеш у всьому карт-бланш. Таку справу будь-кому не могли доручити. І я ризикую своєю репутацію, а може, і життям. Я за тебе дав заруку. Ти не можеш мене підвести. Тому будеш під моїм постійним наглядом. Тут уже не гнівайся.

— Коли я побачуся з родиною?

— Скоро. Займуся цим. Але про те, які завдання будеш виконувати, що перевозити й куди — нікому ані слова. В тому числі й дружині.

У Львові я, перш ніж провідати тата, перевдягнувся у цивільне. Старий тримався бадьоро, але війна його пригнітила. За совєтів йому навіть довелося побувати у в’язниці, хоч і не довго, бо ті, що зазіхали на його хату і саме задля цієї світлої мети запроторили за ґрати, раптом з’ясували, що хата має грибок і потребує надто коштовного ремонту. Тоді старого випустили. Я розповів йому про Ріту й Ірму, тато слухав без жодних емоцій, не перепитував, беріг свої нерви.

— Чим ти займешся? — поцікавився.

— Мені запропонували бути інструктором в аероклубі.

— Будеш вчити їх, як скидати бомби?

— Ні, тільки, як маневрувати.

Він подивився на мене з підозрою і похитав головою.

XIII. Андреас

1

Я летів до своєї хати на крилах. Нові господарі не рушили меблів, зате понавозили власного шмельцу — совєтських книжок, лахів, знимків — я то все спалив на городі. По них залишилося ще трохи їжі, в печі тлів торф, на бляті стояв баняк з квасолевою зупою, вона була ще гаряча. Я пошукав хліб, але знайшов лише трохи сухарів у креденсі. Там, певно, завелася миша, бо окремі сухарі були погризені. Я підкинув до печі торфу, скропив сухарі водою і поклав на блят. Коли вони розм’якли, я намастив їх смальцем і з’їв разом із зупою. Отак я пообідав у своїй рідній хаті нерідними харчами. Але то нічого, бо коли мою маму виселяли, то теж після неї могло їдження лишитися. Потім я нагрів води й налив її у слоїк з рештками присохлого маминого варення з рожі, добряче закалатав і випив. Починало вечоріти, я відчував утому. Хата була стара, з метровими стінами, і панувала у ній прохолода. За вікнами моросив дощ. Не роздягаючись, я заліз у ліжко і накрився периною. Піч гуде, тепло розливається по кімнаті, мені затишно і світло на душі.

Скориставшись прихильністю Крауха, я побігав по впливових людях, знайшов, кому дати в лапу у Тресті їдалень і отримав дозвіл на відкриття маленької кнайпочки. Та не де-небудь, а таки в своїй хаті на Короткій. Над дверима я прицвяхував табличку «Під липою», бо стара гілляста липа росла якраз поруч. Ціни ледь не щодня зростали, прибутки теж, і я найняв помічником Левка. Продукти, які ми перевезли з бази, стали нам у неабиякій пригоді.

До стрибка цін частково спричинилися самі німці, які, не орієнтуючись, платили стільки ж, як і в себе вдома чи в Польщі. І хоч влада суворо заборонила зріст цін, але це не мало жодного впливу, люди воліли ризикувати, приказуючи «раз