Юрій Павлович Винничук - Цензор снів

— А вуни шо, курва, винні? — бичився Сериль. — Тих би так і так, курва, виселили. То ж були паньствові працьовники. Може, навіть уже, курва, й не жиють.

— Ходімо, пукажеш, — сказав я Додьові.

Пішли ми всі разом. Додьо не збрехав, бо я до кожної хати застукав, питаючи пана Квяцінського, а з хати виходили люди, вигляд яких безпомильно свідчив, хто вони. Філюсь показав ще одну родину на Панєнській, разом вийшло три.

— Худімо ше до Франя, — сказав Додьо. — Він ту всіх знає, бо склив вікна.

— Тоті, шо ми розбивали! — засміявся я.

— Йо! Файний був час, не? Але треба купити цьмагу, інакше з него ніц не дубудеш.

Я купив фляшку, і ми пішли до Франя. Франьо лежав у садку і грів пузо. З розчахнутих вікон долинала музика з радіоли, пахло гороховою зупою і смаженою цибулею.

— Сервус, хлупаки! Як ся маєте? — Побачивши горілку, неабияк втішився. — А шо то нині за празник?

— Та маємо троха руботи, знаїш. Тре нам ше дві жидівських рудини, Мают їх відправити ду Палестини, знаїш.

— А-а, нема прублєм.

Ми випили, і він нам повідомив ще дві адреси на Ткацькій і на короля Яна, а на прощання сказав:

— Та ви, хлупаки, не патичкуйтесі. Як тре буде ше, приходьте. Як мают змогу їхати, най їдут, бо ту їм житє не буде.

Я спорядив каліграфічним почерком список жидівських адрес, ще й намалював, як на ту чи іншу вулицю попасти, і приніс до комісаріату. Вартовий спитав, якого дідька я тут швендяю, я пояснив, що до пана Крауха. Вартовий когось там перепитав, і нарешті мене впустили досередини. Пан Краух сидів за бюрком і проглядав папери.

— Я приніс вам адреси, — сказав я.

— П’ять?

— П’ять.

— О-о, та ти зух! — похвалив він мене, хитаючи головою. — Ану давай сюди. — Він глянув на список і запитав: — А тут помилки нема? То все справді жиди?

— Щоб мені кишка урвалася, коли брешу. Я до кожної хати застукай і переконався особисто.

— Добре. Можеш поселятися в своїй хаті.

— Але просив би-м якогось папірчика. Ну... документа.

— А ти шельма! Тобі мого слова мало? Та моє слово міцніше за печатку.

— А ще, перепрошую, хотів би папір, що я не хвіст собачий, а справжнісінький фольксдойче.

— То це я з твоїх слів маю засвідчити?

Краух уже хотів мене виштовхати, але я витяг з кишені свої папери, і він переконався, що такечки так — моя матуся чистої води німкеня Лізелотта Аглая фон Кленце, яка вийшла заміж за Марка Попеля і народила мене.

— Прошу зауважити, що моя матуся ніколи мене не кликала Андрієм, а тільки Андреасом, що можуть засвідчити й сусіди, коли треба. Тому просив би, щоб і документи ви мені видали саме на ім’я Андреаса Попеля фон Кленце.

Краух витріщився на мене, як на кота, який раптом заговорив людською мовою. Але витяг бланк, вписав там щось і припечатав, потім на іншому бланку чиркнув зо два рядки, хляпнув печаткою і, плескаючи мене по рамені, сказав:

— Такі, як ти, нам будуть ще потрібні. Не пропадай. А на «фон Кленце» ще заслужити треба. Однак можу зробити деяку поблажку і подарувати ще одне «п».

Дав мені круглу алюмінієву накладку, яку видають фольксдойчам, аби я собі почепив на пряжку

Так ото і записав він мене «Андреасом Поппелем». Ну, і дав мені круглу алюмінієву накладку, яку видають фольксдойчам, аби я собі почепив на пряжку. Тепер я міг сідати до тієї половини трамваю, що була відгороджена для німців і мала більше вільного простору. У другій половині, яка називалася «стодолою» і не мала лавок, купчилися усі інші, пильно стежачи за реакцією моторового і кондуктора. Від якогось часу відбувалися лапанки, німці оточували певну територію і хапали всіх підряд. Звістки про те, що там а там почалася лапанка, розповсюджували водії та кондуктори трамваїв, вони завше пильнували за всім, що відбувалося у них дорогою і передавали звістки іншим водіям та кондукторам, а ті полегшували пасажирам втечу.

XII. Стефан

1

Ліщинський прибув уранці й повів нас до регіонального відділення абверу у Варшаві, де нас прийняв оберстлейтенант Йоган Горачек[97], повновидий присадкуватий функціонер з неквапливими рухами. Ліщинський висвітлив йому всю справу і поклав на стіл грубий зошит з математичними формулами. Горачек зацікавлено погортав його, ледве чи усвідомлюючи вагу всіх тих цифр, покивав і похвалив нас за розумне рішення. На прощання потиснув нам руки й обіцяв, що більше жодних проблем у Ірми і її батьків не буде. Так завершилася ця епопея з «Псевдошкоцькою книгою». Але не завершилася з Ірминими батьками. Вони у жовтні 1940-го приїхали до Варшави, обоє сильно змарніли, але почуття гумору їм не відмовляло, хоча для радощів було не так багато підстав, адже до Швайцарії нім ці їх не пускали. Тобто відверто ніхто не заперечував, але завше знаходилися бюрократичні відмовки.

Нас прийняв оберстлейтенант Йоган Горачек

Ґредлі пильно стежили за нашими з Ірмою стосунками і, мабуть, щось підозрювали, але не подавали знаку. Відкрито ми не зраджували себе. Я не хоті» користати з їхнього непевного становища і форсувати події. Слова пана Ґредля про певне коло, до якого належав він, не вивітрилися з моєї пам’яті. Ірма зі свого боку теж не квапилася увиразнити наші стосунки.

Був ранок, за вікнами хлюпотів дощ. Ми лежали в ліжку, і ліньки було вставати. І тут я нарешті бовкнув те, що жевріло в мені від якогось часу.

— А що було б, якби я попросив у твоїх батьків твоєї руки ще у Львові? За умови, звісно, що не встиг би ще потрапити до цюпи?

Вона здивовано подивилася