Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

сутеніти. Я закінчила свою розповідь, сестра на неї ніяк не від-реагувала, тож мені подумалося, що вона знов поринула у спогади про свого чоловіка. Коли вже, гадаю, я розповіла їй про свою втрату, що сталася багато років тому, то й вона пригадала свою, що сталася зовсім недавно.

Вив'язувати пальці було вже пізно: надворі майже зовсім стемніло, тож я відклала шкарпетку і підвела очі.

— Кітті? — гукнула я.

Вона не відповіла.

Спочатку я подумала, що вона заснула.

Так, вона дійсно заснула.

Навіки.

Як сиділа собі тихенько, так тихенько й померла. На її обличчі застигла лагідна безтурботна посмішка — наче вона була рада повернутися до свого милого. Рада, що тепер вони разом. Поки я приглядалася в темряві до отієї шкарпетки і базікала про минуле, сестра взяла та й пішла до свого чоловіка.

Тому тієї ночі я по-справжньому злякалася, коли вив'язала п'ятку двічі. Перший раз, коли я це зробила, я втратила свого судженого. Другого разу я втратила сестру. І ось тепер це трапилося втретє. Мені вже нікого було втрачати. Окрім самої себе.

Я поглянула на шкарпетку. Сіра вовна. Проста річ, нічого особливого. Але призначалася вона мені.

Ну то й Бог з нею, сказала я собі. Хто за мною жалкуватиме? Моя смерть нікому не завдасть болю. І це прекрасно. Зрештою, я встигла пожити, не те що мій милий. А ще мені пригадалося лице померлої Кітті. Спокійне, усміхнене лице. «Либонь, смерть — це не так уже й погано», — подумала я.

І почала розпускати зайву п'ятку. Навіщо, спитаєте ви? Просто не хотіла, щоб мене знайшли з отією шкарпеткою в руках. Мені уявилося, як люди казатимуть: «Її знайшли з в'язанням на колінах, і як ви гадаєте, що ж то було? Шкарпетка з подвійною п'яткою! От стара дурепа!»

Я не хотіла, щоб про мене таке сказали. Тому і розпустила зайву п'ятку. А поки розпускала, то подумки готувалася піти у кращий світ.

Не знаю, скільки я отак сиділа. Але врешті-решт якийсь шум долинув до моїх вух. Це був звук знадвору. Тоненьке скигління, наче цуценя чи кошеня загубилося. Я була занурена у власні думки і вже не чекала, що межи мною та неминучою смертю щось зможе втрутитися. Тому спершу й не звернула на цей звук ніякої уваги.

Але він повторився. Наче призначався саме для мене. Бо хто ще його почує тут, у цій далекій глушині? Може, думаю, кошеня чи щось таке? І хоч я вже й приготувалася до зустрічі з Творцем, думка про оте нещасне мокре кошеня не давала мені спокою. Не годиться, думаю, відмовляти у притулку і шматочку їжі якомусь нещасному Божому створінню тільки через те, що я зібралася помирати. Скажу чесно, у той момент мені дуже хотілося мати поруч хоч якусь живу істоту. І я пішла до дверей.

Але що ж я там побачила?

Дитинча!

Хтось поклав його під навісом на ґанку, щоб сховати від дощу. Замотане в якесь полотно, воно нявчало, як справжнісіньке кошеня. Бідолашна крихітка! Холодна й голодна. Я очам своїм не вірила. Потім нагнулася, взяла тебе на руки, а тільки-но ти мене побачив, як відразу ж перестав плакати. Я не стала баритися. Тебе треба було нагодувати і загорнути наново в сухе. Тож на ґанку я довго не затрималася. Швидко озирнулася — і все. Скрізь — ані душі. Тільки вітер шумів у деревах та — дивна річ — ген над маєтком Енджелфілдів здіймався стовп диму.

Я притисла тебе до себе, увійшла до хати і замкнула двері.

Двічі, коли я вив'язувала другу п'ятку на шкарпетці, до мене підбиралася смерть. Коли ж це трапилося втретє, до моїх дверей прийшло життя. Цей випадок навчив мене не надто зважати на збіг обставин. А опісля мені вже просто ніколи було думати про смерть.

У мене з'явився ти, тож тепер я мала думати про тебе.

І відтоді ми зажили благополучно і щасливо.

* * *

Аврелій проковтнув слину. Його голос став хрипким та уривчастим. Слова виходили з нього, як заклинання, — слова, що він їх чув тисячу разів хлопчиком і десятками років повторював уже дорослим чоловіком.

Історія скінчилася, і ми сиділи в тиші, мовчки розглядаючи вівтар. А надворі й досі неквапливо падав дощ. Аврелій сидів біля мене спокійно і непорушно, як статуя, однак я здогадувалася, що в душі його було не так уже й спокійно.

Можна було багато слів сказати, але я не сказала нічого. Просто чекала, коли він повернеться з минулого у сьогодення. І він нарешті заговорив до мене знов.

— Річ у тім, що це не моя історія, еге ж? Ну, я начебто в ній є, це очевидно, але все одно: це не моя історія. Це історія місіс Лав. Про її судженого; про її сестру Кітті; про те, як вона в'язала, які торти пекла. Усе це — її історія. І саме тоді, коли вона думала, що ця історія підійшла до завершення, несподівано з'явився я — і почалася нова історія. Але після моєї появи ця історія все одно не стала моєю! Тому що до того як місіс Лав відчинила двері… до того як вона почула серед ночі звук… до того… — Аврелій запнувся, вхопив ротом повітря і жестом наче відрізав своє речення геть, а потім розпочав нове: — Для того щоб хтось отак знайшов дитинча у дощову ніч, треба, щоб раніше хтось… хтось інший… — Ще один запальний жест рукою, що наче змітав сказане геть, потім — збентежений погляд, що ковзнув по стелі церкви, немовби шукаючи там потрібного слова, зачепившись за яке, можна було б витягти з себе цілу фразу. — Місіс Лав знайшла мене, але до того, як це трапилося, хтось інший, якась інша людина, якась мати мусила мене народити…

Ось воно, те слово. Мати.

На його обличчі застиг вираз відчаю. Руки, так і не встигнувши зробити чергового емоційного жесту, застигли в якомусь молитовному положенні.

Кажуть, бувають моменти, коли обличчя людини і її тіло здатні виразити пристрасні бажання серця настільки точно, що їх можна читати, наче книжку.

І я прочитала в Аврелієвому жесті: Не покидайте мене!

Я доторкнулася до нього рукою, і статуя ожила.

— Немає сенсу сидіти й чекати, доки скінчиться дощ, — прошепотіла я. — Він репіжитиме цілісінький день. Мої фото можуть почекати. Ходімте снідати!

— Авжеж, — хрипко відповів Аврелій. — Ходімте.

Спадщина

— Якщо навпростець, то це півтори милі, — сказав він, вказавши рукою на ліс. — А якщо