Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

Ми пройшли крізь оленячий заповідник і вже дійшли були до краю лісу, як раптом почули голос.

Це був голос жінки, що полинув уздовж гравійної дороги до її дітей і через парк долетів аж до нас.

— Я ж казала тобі, Томе. Зараз надто волого. Коли йде такий дощ, вони не працюють.

Діти розчаровано зупинилися, побачивши нерухомі підйомні крани. Тепер, коли на білявих голівках малих були капюшони-зюйдвестки, я не могла розрізнити, хто з них дівчинка, а хто хлопчик. Жінка порівнялася з ними, і родина у жовтих макінтошах зійшлася на коротку нараду.

Аврелій був зворушений цією ідилічною картиною щасливої сім'ї.

— Я їх уже бачила, — сказала я. — Ви не знаєте, хто вони?

— Вони живуть на Стрит. Ну, в тому будинку, що з гойдалкою. Карен у парку доглядає оленів.

— А тут хіба й досі полюють?

— Ні. Уже не полюють. Вона просто доглядає оленів. Така гарна і приємна родина!

Аврелій подивився на них із легкою заздрістю, а потім струснув головою, щоб переключити свою увагу на інше.

— Місіс Лав була дуже добра до мене, — сказав він. — І я любив її. А решта не має значення… — Аврелій знову зробив рукою жест, наче від чогось відмахувався, і повернувся до лісу. — Що ж, ходімте до мене додому.

Родина в макінтошах, радше за все, ухвалила якесь рішення, бо мати з дітлахами вирушили до паркової брами.

Ми з Аврелієм мовчки пішли через ліс, відчуваючи невидиму нитку приязні, яка вже встигла виникнути між нами.

Ліс здавався прозорим: листя, яке о будь-якій іншій порі, окрім зими, застує сонячне світло, вже злетіло з дерев, і вони, чорні від дощу, простягли до неба свої вузлуваті руки. Розсуваючи поперед себе віти, що спускалися аж до землі, Аврелій струшував з них краплини дощу, і вони мочили нашу одіж — ніби тих краплин, що падали на нас із неба, було недостатньо! Натрапивши на впале дерево, ми схилилися над ним, вдивляючись у калюжу в його дуплі: від води кора зіпріла й розм'якла.

— Ось ми і вдома, — раптом оголосив Аврелій.

Перед нами постав одноповерховий кам'яний будиночок. Збудований, щоб довго стояти, а не красуватися, він усе одно тішив око своїми нехитрими формами, у яких відчувалася надійність. Скільки ж йому було років? Сто? Двісті? На перший погляд сказати було важко. Це був будинок не з тих, на котрих якась там сотня років залишає помітні сліди. Ззаду була велика нова прибудова, не менша, мабуть, за сам будинок; її повністю займала кухня.

— Оце і є моє пристановище, — сказав Аврелій, запрошуючи мене всередину.

Масивна плита з іржостійкої сталі, чисто вибілені стіни, два чималенькі холодильники — справжня кухня для справжнього кухаря.

Хазяїн підсунув мені крісло, і я всілася біля невеличкої книжкової етажерки. Її полиці були заставлені кухарськими книжками французькою, англійською та італійською мовами. Одна книжка лежала окремо від інших, на столику. Вона являла собою старий записник із потертими від часу краями. Брунатна паперова обкладинка стала за багато років прозорою — либонь, за книжку часто бралися засмальцьованими пальцями. Хтось написав спереду РЕЦЕБТИ — старомодним школярським почерком. Пізніше літеру Б закреслили вже іншим чорнилом, а зверху написали П.

— Можна? — спиталася я.

— Звичайно.

Я розгорнула книжку і почала гортати. Бісквіт по-вікторіанському, булка з фініками та горіхами, ячмінні коржі, імбирні тістечка, ватрушки, фруктовий пиріг, фруктовий торт… Я гортала сторінки, спостерігаючи, як покращується грамотність та почерк дописувача.

Крутнувши циферблат, Аврелій виставив у плиті необхідну температуру і почав швидкими рухами збирати докупи потрібні для кухарського чаклування речі. Він брав то ніж, то сито, навіть не дивлячись на них. Своїми рухами він нагадав мені водія авто, коли той перемикає передачі: його руки плавно і ніби незалежно від інших частин тіла чітко виконують те, що мають виконувати, а сам він невідривно дивиться поперед себе. У миску, в якій належало змішувати інгредієнти, Аврелій просіяв борошно, нарізав кубиками масло; потім він узяв з полиці апельсин і швидко обдер його зі шкірки. Усе це Аврелій робив так само невимушено й природно, як і дихав.

— Бачите отой буфет? — спитав він. — Той, що ліворуч від вас? Відчиніть його, будь ласка.

Гадаючи, що йому потрібне якесь кухонне начиння, я відчинила дверцята буфета.

— Там, усередині, висить торбина на гачку.

Ця торбина виявилася старою та дивовижно сконструйованою: вона була не зшита, а складана. Замикалася вона на застібку і мала довгий ремінь, що з обох боків тримався на іржавих пряжках. Здогадно, ремінь призначався для того, щоб носити торбину через плече. Шкіра ременя була стара й порепана, а брезент самої торби, колись пофарбований у хакі, тепер був невизначеного темного кольору — від ветхості.

— Що це? — поцікавилася я.

— Це та торба, у якій мене знайшли, — відповів Аврелій, на мить відірвавши погляд від миски. І знову заходився куховарити.

«Торба, у якій його знайшли?»

Я поволі перевела погляд з торби на Аврелія. Навіть коли він стояв, зігнувшись над столом, на зріст він був понад шість футів. Пригадую, коли я вперше його побачила, він видався мені казковим гігантом з дитячої книжки. Зараз ремінь цієї торби йому ледь на шию начепиться, а колись Аврелій був таким маленьким, що спокійнісінько уміщався всередині.

Вражена думкою про те, як час змінює людей, я знову сіла у крісло. Хто ж засунув дитинча у цю торбу багато років тому? Хто загорнув його у брезентові складки, бажаючи захистити від негоди, хто застебнув пряжку, перекинув торбу через плече і поніс через темний ліс до помешкання місіс Лав?.. Я пробігла пальцями по тих місцях, до яких торкалася рука цієї людини: брезентова складка, застібка, ремінь. От якби знайти хоч якийсь слід! Якусь зачіпку, щось написане невидимим чорнилом, шифром чи абеткою Брайля. Щось таке, що я змогла б прочитати на дотик… Але ні. Нічого не було.

— Неймовірно, чи не так? — мовив Аврелій.

Я почула, як він засунув щось у плиту і зачинив дверцята, а потім став позаду, зазираючи мені через плече.

— Ось розкрийте її — я не можу, бо у мене руки в борошні.

Я розстебнула пряжку і розсунула брезентові складки.

Усередині лежала безладна купка паперів та ганчірок.

— Оце і є моя спадщина. — урочисто проголосив Аврелій.

Усе це було схоже на купку сміття, зібраного, щоб викинути у кошик, але Аврелій, як маленький, дивився на цю купку з таким захопленням, наче то був якийсь щойно знайдений скарб.

— Оці речі і є моєю історією, — сказав Аврелій. — Вони розповідають мені,