Діана Сеттерфілд - Тринадцята легенда

хто я такий. Треба лише… лише правильно їх зрозуміти. — Але видно було, що сам він уже втратив на це надію. — Усе життя я намагався хоч якось скласти їх докупи, щоб вийшла цілісна картина. Мене не полишає думка: от якби знайти якусь нитку… І все б відразу стало на свої місця. Візьміть, наприклад, ось це…

Це був шматок матерії. Колись білий, а тепер пожовклий льон. Я витягла його з купки й розгладила. На матерії був візерунок, вишитий білим по білому, — зірки та квіти; а ще були красиві маленькі перламутрові ґудзики. Це було дитяче платтячко чи нічна сорочечка.

Товстелезні, обсипані борошном пальці Аврелія пурхали над крихітною одежинкою, але він не наважувався доторкнутися до неї, щоб не вимазати. Зараз вузенькі рукава сорочечки годилися хіба що для того, щоб нанизати йому на палець.

— Оце те, що було на мені в ту ніч, — пояснив Аврелій.

— Цій одежині уже багато років.

— Мабуть, стільки, скільки й мені.

— Гадаю, більше.

— Невже?

— Ось погляньте на шов. Тут і тут. Її вже не раз штопали. А ось цей ґудзик не підходить. Якесь дитинча носило цю сорочку ще до вас.

Аврелій швидко перевів зацікавлений погляд з одежини на мене, потім — знову на одежину.

— А ось іще дещо. — Він показав на шматок друкованої сторінки. Вона була вирвана з книжки і сильно пожмакана.

Узявши сторінку до рук, я напружила зір, щоб її прочитати.

— «…спочатку не збагнувши його наміру; але коли він узяв книжку, розмахнувся й ось-ось мав жбурнути її в мене, я інстинктивно відсахнулася і злякано скрикнула…»

Аврелій підхопив цю фразу і продовжив її, але не з книжки, а з пам'яті:

— «… але було запізно: книжка полетіла і поцілила в мене, я впала й розбила голову об двері».

Я відразу ж упізнала цей уривок. Та і як я могла не впізнати, коли читала його раніше бозна-скільки разів!

— Це з «Джейн Ейр», — мовила я здивовано.

— Ви впізнали уривок? Так, це з «Джейн Ейр». Я питався в одного чоловіка з бібліотеки. Цю книжку написала якась там Шарлотта. Здається, вона мала багато сестер.

— А ви читали цю книжку?

— Почав був, але кинув. Це про одну маленьку дівчинку. Вона втратила сім'ю, і її взяла до себе рідна тітка. Така зла була ця тітка — не те що місіс Лав. На оцій сторінці йдеться про те, як один з кузенів цієї дівчинки жбурляє в неї книжкою. А пізніше дівчинка йде до школи, жахливої школи із жахливим харчуванням… але там вона знаходить собі подругу. — Аврелій задоволено посміхнувся: либонь, його тішило, що він усе це ще пам'ятає. — Але ця подруга, на жаль, потім померла. — Його обличчя спохмурніло. — І після цього я чомусь утратив інтерес до цієї книжки і не дочитав її до кінця. — Аврелій знизав плечима, наче виправдовуючись за те, що так і не спромігся дочитати «Джейн Ейр». — А ви прочитали її повністю? Що з дівчинкою трапилося у кінці книжки?

— Вона закохалася у свого роботодавця. Його дружина — до речі, божевільна — мешкає разом із ним, але потайки намагається підпалити будинок; Джейн іде звідти. Коли вона повертається, на той час божевільна дружина вже встигає померти, а містер Рочестер сліпне, і Джейн виходить за нього заміж.

— Ясно. — Аврелій наморщив лоба, намагаючись осягнути почуте, але швидко облишив свої намагання. — Ні, тут щось не клеїться. Як гадаєте? Хіба що, може, початок доладний. Дівчинка без матері. Але після цього… от якби хтось роз'яснив мені, що все це означає! Хтось би взяв і просто розповів мені правду!

Він кинув погляд на вирвану сторінку.

— Може, важлива зовсім не сама книжка, а лише оця сторінка. А що, як у ній криється якийсь прихований сенс? Ось гляньте ще на це.

Він розкрив форзац книжки рецептів свого дитинства. Там рясніли щільні стовпчики і рядки цифр та букв, написаних розмашистим почерком школяра.

— Раніш мені здавалося, що то якийсь код, — пояснив Аврелій, — і я намагався його розшифрувати. Брав першу літеру кожного слова. Потім першу літеру кожного рядка. Або другу літеру. Потім міняв літери місцями.

І він продемонстрував мені результати своїх спроб. При цьому Аврелій хвилювався, і очі його світилися якоюсь гарячковою надією, наче він і досі сподівався вгледіти щось таке, що раніше не потрапляло в поле його зору.

Але я знала, що з цього все одно нічого не вийде.

— А це що таке?

Я витягла з торбини ще один предмет — і аж трохи здригнулася від несподіванки. Вочевидь, колись то було перо, а зараз — якась брудна засохла гидота з волосками, що злиплися у жорсткі коричневі колючки вздовж потрісканої основи.

Аврелій знизав плечима і похитав головою від безпорадності невідання.

Я з полегшенням кинула перо назад.

Залишалася одна річ.

— А тепер ось це… — почав був Аврелій, але раптом замовк.

То була нерівно відірвана смужка паперу з вицвілою чорнильною плямою, яка колись могла бути словом. Я стала уважно до неї приглядатися.

— Мені здається, — заторохтів Аврелій, — місіс Лав гадала… і ми з нею дійшли висновку, що… — він з надією поглянув на мене, — що то, напевне, моє ім'я.

Він тицьнув пальцем у папірець.

— Я змок під дощем, і чорнила розпливлися, але ось тут, саме в цьому місці… — Аврелій повів мене до вікна і підніс смужку ближче до світла. — На початку — щось схоже на А, у самісінькому кінці — S. Воно, звичайно ж, вицвіло за довгі роки, треба добряче придивитися, але все одно побачити можна, еге ж?

Я незмигно дивилась на пляму.

— Ну що, видно?

Я злегка хитнула головою — не заперечливо, але й не ствердно.

— От бачите! Відразу все стає ясно, якщо знаєш, що саме треба шукати, чи не так?

Я вдивлялася, але ті примарні літери, що їх примудрявся бачити Аврелій, залишалися невидимими для моїх очей.

— Ось так місіс Лав і зупинила свій вибір на імені Aurelius. Хоча з таким самим успіхом це могло бути й ім'я Alphons.

Аврелій сумно посміхнувся і відвів свій неспокійний погляд убік.

— А останньою була ложечка. Але її ви вже бачили. — Він засунув руку в нагрудну кишеню і видобув звідти невеличку срібну ложку, що її я бачила під час нашої першої зустрічі, коли ми їли імбирний торт, сидячи на велетенських котах біля парадного входу в Енджелфілд.

— А сама торба? — спиталася я. — Що це за торба?

— Просто торба — і все, — непевно відказав Аврелій, підніс торбу до