Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

Кожен, хто бачив Око Небесне і чув голоси співочого каміння, вже не міг заспокоїтися і позбутися передчуття часу великих потрясінь. І він довго ждати себе не заставив. Увечері того ж дня до нас зайшов сусід, пан учитель Іштван Фийса, і з порогу видихнув: у Мадярщині почалась велика революція проти комунішти!

Ані велика мадярська революція, ані небесні і земні знамення не можуть подіяти на усталений роками розпорядок життя нашої родини. Кожен ранок, як і завсігди, конче розпочинається тлумаченнями пережитих вночі снів, обстоюваннями своїх поглядів на ті чи інші явища сімейного і політичного життя. Коли вони надто різняться, починаються спогади про колишні образи, завдані одне одному матеріальні і моральні шкоди, а ще далі — паплюження честі і достоїнства, несамовиті крики, які мирно переходять у сварки, а далі у великий мордобій. Ось і зараз…

Баба Фіскарошка глянула на діда, наче на маленьке пиво у великому бокалі, і зневажливо понукнула:

— Но та вже ляпай, што там тобі снилося?

— Снилися мені, Марько, два сни, — плямкнув дідо Соломон губами, звично вмощуючись на своєму коронному місці біля печі.

— І які?

— Перший сон — ти мене покинула і вийшла заміж за свата Наполійона, а другий — што’м розбив велику корчагу самогонки.

— Ну і што ти сим хочеш уповісти? — зміряла нищівно Фіскарошка Соломона.

— У першому сні я так радувався, што мало із постелі не впав, а у другому так плакав, што ще й дотепер у грудях серце давить, — дід смачно засміявся.

— Божіньку великий, отець його на п’яну голову склепав, а я на свою дурну взяла за чоловіка, — тяжко зітхає баба, беручись за горшки.

— Йой, перебач мені, Марько… — перепрошує дідо, — сесе фіґля. Ти от уповіш мені такоє: што буде, якшто сниться, перебач на слові, лайно?

— Накілько я знаю, будуть гроші.

— Неправда, Марько. Якшто сниться лайно, то лайно і будеш мати, — стукає себе по чолу дід.

— Слухай, старий борсуче, а што буде, коли свербить права рука? — питає баба.

— Ото, Марько, направду на гроші!

— А як-то ліва?

— Отутки я не шпеціалішта, не знаю, — стенає дід плечима.

— Якшто, діду, свербить ліва рука, то точно тепер дістанеш нею по голові, — замахується баба.

Я притьмом зриваюсь із-за столу й схоплюю бабу за лікоть.

— Ви що, упали сідницею з дуба на їжака? — вгамовую Фіскарошку.

— А чого він радується, коли я замуж за другого виходжу? — ображено питає баба і виходить у сіни, хряскаючи дверима.

— Діду, — обурююся я, — баба весь час вас скубає. А ви хоть раз її гепнули?

— А-а-а, Митьку, моя Марька така розумна жінчовка, што всяка рука поганьбилася би її вдарити.

— А ви дурні, што баба вас усе по голові лупить?

— Та ні. Я тоже дуже розумний. Лем у моїй голові розум часто застоюється і дрімає. А Марька таким образом своїми кулаками будить мій ум і виганяє його просвіжитися мало на люди, — стишує свій голос дід, ніби відкриваючи велику таємницю.

— Уже йдуть, водяноє-неправоє, — мовить незлобливо баба, входячи із сіней з баняком вареної картоплі.

І справді, на східцях чується гупання кроків, радісно верещать сінешні двері, і входить пан учитель Фийса.

— Як ся маєте, дорога Марько? — привітавшись, питає найперше бабу пан Фийса.

— Гірше, як би хотілося, айбо набагато ліпше, як би хотілось вам, дорогий сусідо, — кидає пісно баба.

На цій мові із передньої хати заходить заспаний вуйко Петро на прізвисько Черчіль.

Як тільки у Мадярщині вибухнула революція, на Закарпатті, як і в усій державі, почалася масова мобілізація чоловіків у військо.

Принесли повістку і вуйкові Петрові. Невдоволено мурконячи, він зібрався зранку і повернувся на диво спокійний аж пізно увечері, коли всі спали.

— Но та што там інтересного? — запитала тепер баба, коли всілися за сніданок.

— Та-а-а… для вас нічого такого смертельного, — взявся розливати півлітру Черчіль. — Нагнали нас, як баранів, та й по всьому.

— Мене чужі барани не інтересують, — огризнулася Фіскарошка. — Ти скажи, што з тобою?

— Ну почали мене визвідовувати всяке: де служив, який розмір обуви, одежи, чи є родичі у Мадярщині.

При останньому слові пан Фийса нервово завовтузився і прокашлявся.

— Короче, сесе визвідовування мені надоїло і кажу: «Пане офіцірє, не морочте мені голови: в случаї войни свисніть — Петро все дома».

Дід Соломон зойкнув і стривожено глянув у вікно.

— А тобі, старий, што треба? — спитала баба.

— Та я, небожко, журюся, а чи не возьмуть на войну і мене.

— Вам, няню, нічого боятися, — заспокоїв Черчіль. — На войну беруть молодих вояків, а ви — старий, як ворона.

— А-а-а-а… — заспівав Соломон. — Од руських всього можна чекати. В солдати мене, може, і не возьмуть, а от у генерали можуть загребти, як милого.

Вуйко од несподіванки випустив пляшку з рук, і та почала перекидуватись. Проте блискавично зреагував і встиг схопити півлітру насамкраю стола.

— О, мамко мої! — простогнав Петро, тримаючись за настрашене серце. — Уже подумав, што умру.

— Маєш правду, — мовила Фіскарошка. — Якби пляшка була впала і розбилась — тобі би точно були алілуя і вічная пам’ять.

— Я, мої золоті, думаю, нам, простим людям, боятися нічого. Якшто прийдуть наші… — подав голосок пан Фийса.

— А котрі сесе наші? — перебила баба.

— З наших я маю не лем мадярів, а й американцюв, англічан. Бо самі мадяри без них слабі. Пам’ятайте, нині-завтра у Будапешті уже будуть американські й англіцькі, а може, і французькі вояки. Они точно прийдуть на поміч.

— Вашими би солодкими словами, пане вчителю, бджіл зимою кормити, — скептично мовив дід Соломон. — Є такий на границі маленький, але вредний город Чоп. Руські, пам’ятаю, у 44-ім годі вже вовсю трубили, што Закарпаття освободили. А коли дійшли до Чопа, німці їм такого кола в ребра встромили, што ті аж до Ужгорода вп’ять тікали. І так майже місяць. Руські сунуться, а німці луплять. Тому, пане вчителю, у мене є такий забобон: «Не кажи гоп, доки не перескочиш Чоп!».

— Праведні завжди знайдуть дорогу, а злі будуть наказані, — мовив патетично пан Фийса. — Той хайдер[84] і бардак, що чиниться тепер на нашій землі, мусить бути покараний.

— Не слухайте ви лем діда, пане вчителю, — у нього завжди в голові мусить висипатися мало полови од перегрузки розумом, — втрутилася рішуче Фіскарошка. — Ви мені ліпше уповіште, як тото по-амеріцьки буде: «Панове вояки, я вам не якась шерпіндювка чи шльондра. Я женщіна воспитана і вірна своєму мужу».

— А чого, Марько, сесе так вас тривожить?

— Но знаєте, як отото на войні, — сором’язливо опустила