ПерсеФона - Сховай мене від темряви

Героїня роману знаходиться в складній містичній ситуації. За древнім ритуалом її ворожить чоловік, він намагається зробити її причиною. Хто здійснює ворожіння, для дівчини залишається неясним: Вадим — її давнє кохання, новий знайомий Ілай, похмурий Вартовий.
Щоб розібратися в цій ситуації, Поліна звертається до магії. За її допомогою, вона проживає своє минуле життя. Дівчина дізнається, що давним — давно, за часів Полянів, вона була донькою голови племені. ЇЇ наречений — Стриба, намагається відстояти їх кохання перед Серафимом. Янгол має намір сам одружитися з дівчиною. Однак, врода Поліни сяйнула навіть до пекла, і Пан, володар темного світу, зав’язує вузли долі так, що Поліна повинна обрати між чоловіками. Проте її вибір стає трагічним для всіх учасників, окрім Пана. Зло, за своєю звичкою, лише відходить в бік, на деякий час, щоб з’явитися в усьому своєму темному сяйві…

Серафими стояли зверху Його, по шість крил у кожного: двома закривав обличчя своє, і двома закривав ноги свої, а двома літав…

…що стосується до найменування Серафимів, то воно ясно показує … їхню гарячковість та швидкість… їхню здатність дійсно зводити нижчих в горішні, світлоподібну та просвітлювальну силу їх, яка проганяє та нищить будь-яке затьмарення…

Запитай, як в мене справи? Нужбо! Паршиві в мене справи, друже. Наразі стою вночі перед двома кострищами в два метри кожний і думку гадаю, що робити? Так холодно, що ніг не відчуваю. Розумієш, опинилась я посеред галявини, в самому ценрі пекла, в повній пітьми, недаремно. Ледве тримаю себе в руках, щоб не драпанути куди світ за очі. Навколо якісь шорохи, тихі гнитючі звуки. Мені настільки страшно, що аж коліна підгибаються. Але найголовніше — це ті костри. Я повинна запалити один з них. Лівий для одного нареченого, правий — для іншого. Один з них принесе з собою кохання для мене і світ для всіх. Цілюще денне світло, яке спопелить істот і ми зможемо нарешті жити повноцінно і вдень, і вночі, а не існувати покриваючись піттом при настанні сутінок. Інший наречений принесе тільки суцільну любов до мене. І питання не в тому, хто з них зможе врятувати людство, а з ким хочу бути я. Кохати обох — маєчня? Ні, це мука. Нікому не побажаю такого. Проте, я знаю, з ким хочу бути при будь-якому світлі.

Нумо, дихаємо глибше та відкриваємо завісу. Це ірреальна та повна захоплення історія. Але будь обережний, вона має пазурі. І можливо вже щось тупотить біля твоєї двері. Тому влаштуйся зручніше. Примруж очі, адже пітьма теж сяє.

Ти відчував коли-небудь запах смерті? Це неприємний тихий сморід. Спочатку зявяється він, як вісник, що смерть поруч. Вона ховається по кутках, в темряві, в сутінках. Тоді її не помітно. Ось вона нетерпляче тупотить ногами на краю тіні, чекаючи на захід сонця. Не може втриматися, клацає своїми потворними зубами, так-так, потворними, адже в смерті не має нічого романтичного. Її щелепу зводить від бажання вхопить щось живе, тепле. Висмоктати все життя, вгамувати свою спрагу. Ходімо, я покажу тобі, де вона ховається.

Ось моя вулиця. Вдень тут жвавий рух машин. По обидві сторони дороги, що розділяє її, розташувалися невеличкі двоповерхівки. Вулиця настільки вузька, що люди, які живуть в будинках навпроти, можуть роздивитися одне одного. Всі зачиняють вікна, нервово, поспішно. Ось продуктовий магазин, прокат дисків, тютюнова крамниця. Проходимо оптику, біля неї двері, заколочені хрест-навхрест. Колись це були живі приміщення, але зараз там пусто. Обшарпані стіни, відпала подекуди частинами цегла. Однак, можливо, саме в таких місцях смерть ховає своїх темних слуг вдень. Таких занедбаних дверей все більшає з кожним роком. Всі дивляться на мене, махають рукою в знак прощання і швидко зачиняються. Вже майже настали сутінки. Мій будинок знаходиться в кінці вулиці. Це єдина багатоповерхівка. Колись її побудували із сірих бетонних блоків. І зараз, на фоні неба, що темніло, вона виглядає страшно. Чому нікому в голову не прийде будувати якісь яскраві та кольорові будинки? Ні, всі вони сірі, темні, буденні. Мої думи перервало цокання. Смерть випустила своїх псів. Замість лап в них копита і вони відстукують останні хвилини життя. Туп — туп — туп. Я ледве встигаю заскочити в парадну. Черговий лається, але впускає мене і поспіхом, із грюкотінням зачиняє металеві засуви. Я лечу на сьомий поверх. Кожен проліт наче шанс залишитися в живих. Здається, що за кожним поворотом ховається істота. Серце стукає у вухах. Звук ключа відлунює на весь пустий під'їзд. Як же гучно! Мені вважається, що позаду мене хтось йде. Адже на кожному поверху є ліфтова шахта, за нею сміттєпровід. Хтось там ховається. Здається звідусіль йдуть по мене мерці, поласувати плоттю. Все, я у себе в квартирі. Миттю роблю чотири поворотів ключем. Щось важко гупнуло по двері із тієї сторони. Не сьогодні смердючі пси. Смерть запізнилася. Двері зачинені. Вікна замкнені. Денна біганина закінчилася. Приготування завершені. Я готова зустріти ніч. Мені страшно до чортиків, адже сьогодні вночі я залишилася сама. З одного боку — це добре. Якщо станеться так, що ці потвори прорвуться в мій будинок, то нехай більше ніхто не загине. Я навіть дихала тихо. Практично нечутно пересувалася по темній квартирі. Світло включати було заборонено, щоб не привертати зайвої уваги. Мені почувся якийсь шум за вікном. Я притулилася вухом до холодного скла і намагалася прислухатись. Сталеві засуви давали ілюзію безпеки, але крізь них звісно нічого не було видно. Що там відбувається в темряві? Я почула якесь шарудіння. За звуком не можна визначити, що конкретно це було, але дихати стало важко. Шум був десь близько моїх вікон, а я живу на сьомому поверсі. Щось заповзло по стіні й зупинилося ніби навпроти мого вікна, отже — навпроти мене. Я чула скреготання кіготь по сталі. З протилежного боку знаходилося щось. ЩОСЬ, що могло залізти по гладенькій бетонній стіні вгору і зачепитися. Уява малювала таке, від чого мені стало холодно, крапельки поту котилися по спині. В руках я затиснула ліхтарик. В разі чого він мене мало як врятує. На столі лежав пістолет, до нього було десь півметра. Інтуїтивно відчувала, що істота за вікном чітко чує мене. Варто мені зробити щонайменший рух як…. Різкий гуркіт вирвав мене з ціпеніння. Я відскочила в бік журнального столика і повалилася на підлогу. Долонями вдарилася по поверхні стола, не с першого разу вдалося вхопити пістолет. Мені було настільки страшно, що зрадницькі пальці ніяк не хотіли згинатися на держалні рушниці. Істота билася об засув із несамовитою силою. Якщо вона вирве його, в мене залишається скло — Абсолютне. Ніби непробивне, або, принаймні, не відразу. Мені здалося пройшла вічність, перш ніж стало тихо.