ПерсеФона - Сховай мене від темряви

Різко. Відразу. Неприродно. Піднявшись на ноги, я ще довго стояла з пістолетом у руці. Прислухалася до кожного шарудіння і звуку. Вилаяв себе подумки за те, що відмовила друзям переночувати у них. На ватних ногах ледве дійшла до кімнати. Закрила двері на засув. Була не в змозі дійти до ліжка (та й хіба можна було лягти, коли за вікном на мене полюють). Тут я не відчувала себе в безпеці. Але іншого виходу не було. Губи пересохли, горло стиснуло. Я все ще міцно тримала в руках пістолет, а спиною підперла двері. Так і простою до світанку, може присяду, в ногах правди не має. Хоча було зовсім темно, я подивилася на стіну коло ліжка. На ній були розвішані декілька світлин. На великій — вся моя сім'я, з десяток менше — мої друзі. З однієї з них на мене дивилася немолода пара моїх колишніх сусідів. За їх спиною стояли я та їхній син Сава. Ми кривлялися. Це подружжя було в шлюбі майже 20 років, вони мали єдиного аутичного сина. На цій фотографії вони виглядали веселими та безтурботними — на перший погляд, але в очах вже читалася безвихідь. Я не знала, що в день, коли був зроблений цей знімок, вони вже вирішили піти з життя. Що змусило їх таке зробити й кинути напризволяще своє несамостійне дитя? По суті, ці егоїсти кинули не тільки Саву, а і мене. Адже були для мене майже батьками. В той моторошно холодний день я повернулася з роботи майже як настали сутінки. Бігла як навісна. Головою розуміла, що не встигаю. Тому з розмаху відімкнувши двері своїх сусідів (вони жили на першому поверсі) я влетіла в їхню оселю. Було абсолютно тихо. Я крикнула їм щось на зразок вітання і почала лаятися за те, що вони досі не замкнули двері. Але у відповідь лише тиша. Покликала Андрія, Оксану, але мені ніхто не відповів. Я пройшла по довгому холодному коридору, зайшла до спальні. Білосніжний шифоновий тюль колихався від зимового вітру, вікна всі були відчинені навстіж. На ліжку мирно лежали мої сусіди, біля їх ніг з опущеною головою сидів Сава. В його руках була рушниця. Згодом він розповів, що знайшов їх мертвими. Від шоку впав у ступор. Не пам'ятаю всіх деталей. Але дотик до вже задубілих тіл назавжди викарбовувався в моїй пам’яті. Моторошний жах від простреленої в скроню рани, і глухе гарчання за вікном. Я схопила Саву за плечі й несамовито тягла до виходу. Боковим зором бачила якусь тінь, яка намагалася заповзти у вікно. Вже опинившись в своїй квартирі я впала на коліна без сил.

Мене відправили на примусове лікування на цілих три тижні. Я була рада, я була овочем і мені було добре.

Такі важкі спогади несла в собі не тільки ця фотографія… Скоро я заснула, а скоріше відрубилася. Маю надію прокинутися. Живою. Собою.

Ось так проходять більшість моїх вечорів. Однотонне виживання доволі довго скріпляло моє життя. Саме до моменту, коли я зустріла Вадима на порозі свого будинку. Він лукаво посміхався, знаючи, що його поява не просто збентежить мене, а сколихне звичний уклад життя. І не тільки мій, як потім виявилося.

Глава 2
Той чоловік…

Знаєш, мабуть, кожна дівчина все ж мріє про принца. Тільки час формує свої уявлення. Взагалі, кому вони, принци потрібні, спитаєш ти? Самі ж далеко не принцеси. Однак. Колись це був лицар в сліпучих обладунках; потім смуглястий красень, у котрого м’язів більше ніж звивин мозку; ще пізніше принцом став блідий худорлявий парубок із шикарною шевелюрою, а зараз? Який він, ідеальний чоловік? У кожної свій, але є для них одна спільна і головна якість нашого сьогодення — вміння захищати. Моїм принцом став сусід. Ось скажи мені, чому я раніше його не помічала? Він так довго ходив за мною, мені це лестило, але… Тільки зараз, коли він навчився жити без мене, я схаменулася. Вадим завжди захищав мене, чи-то дворовий пес, або парубок на підпитку. Згодом ми почали зустрічатися. Я від нудьги, він через давнє кохання до мене. Пам’ятаю, як ми розмовляли одним літнім днем. Тихо так. Він вкотре намагався розібратися в наших відносинах. На передодні Вадим сплутав мене з іншою дівчиною, яка обнімалася з парубком. Це насправді була не я. Він був злим, але намагався не втрачати контроль і повірити мені. Недалеко стояли мої подруги, до них підчепився п’яний парубок, Вадим захистив їх. Хоча його і побили, але він сказав тоді таку фразу: «Ці дівчати зі мною. Я відповідаю за них.» І відповідав завжди. Чому тільки зараз я це зрозуміла?! Після того ми все ж розійшлися і він поїхав в іншу країну. Так хотів забути мене, що змінив все в своєму житті. І ось, місяців 6 назад Вадим повернувся. Ми не бачилися 7 років! Наразі він переїхав жити в свою квартиру, в мій будинок. Не вірилося, що тепер ми сусіди, знову. Спочатку бачилися іноді зранку, а зараз кожного дня. Вадим приходив до нас в гості. Пив каву, усміхався (при посмішці він лукаво щулив очі), залицявся до Льоки. Жах! Я так його ревнувала. Повір, я взагалі з цим почуттям не була знайома, тоді — воно їло мене.

Льока — моя сусідка по квартирі й водночас найліпша подруга. Але в той час, я хотіла розбити щось об її гарну голівоньку. Взагалі моя подруга була дуже приваблива. Вона мала великі карі очі та волосся таке чорне, що хотілося постійно його торкатися. Вадим сидів на дивані й безсоромно роздивлявся її. І здається, йому подобалося те, що він бачив: великі груди, чуйні губи. А я милувалася ним. Він мав низький та бархатний баритон, кожна його репліка була ніби музика. Мені хотілося, щоб Вадим говорив вічно.

— Ну, що ж. Дякую панянки, мені вже час. — Вадим підвівся. Він був просто гігантського зросту.

— Зараз приберу чашки й проведу тебе. — Сказала Льока. Поки вона поралася, Вадим підійшов до мене.

— Чого сумна така?

— Я? Ні, все гаразд. — Він загадково посміхнувся і провів рукою