Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

— О, пане Фийсо, я з вами абсолютно не согласен! — запротестував дідо Соломон.

— Но та я вас уважно слухаю, Мішку, — підняв зацікавлено голову пан Фийса.

— Діло в тому, што всі вмісті ми, може бути, малінько і дурнуваті. Айбо каждий сам по собі, окремо взятий — дуже і дуже розумний! От сього в других народів не було і не наблюдається, — підняв повчально вказівного пальця дід Соломон.

Саме на ці слова вийшов на небо Богонько, щоб запустити на ніч сонце у свою світлицю. Почувши роздуми діда Соломона про те, які ми каждий сам по собі великі мудреці, Всевишній почесав себе по потилиці, тихо усміхнувся і промовив сам до себе:

— Якщо на цій грішній землі ще не перевелися такі філозофи, то сей народ має велике майбутнє!

І покотив Богонько у світлицю свою сонце. Його останні промені рясно посипались у долину Святого Івана. Вмить у Кривуліні мільярдами смарагдів замерехкотіли-заіскрились води. То у хвилях ріки цвіли слова молитов монахинь, які саме о цій порі щовечора ставали на коліна над водами ріки біля монастиря.

Раптом над головою наче хтось зітхнув і почувся якийсь радісний шелест. Це із вечірніх небес опускалися зграйки білих крилатих чоловічків — крихітні анголята знову летіли прикрашувати сни сільських немовлят.

Богонько останній раз глянув на наші Небесі — тут усе було тихо й мирно.

— Но, раз спокійно на Небесі, — мовив про себе Богонько, — то і я можу спокійно йти собі спочивати.

Завершувався ще один Божий день на Землі.

ПОЛІТ СПІВОЧОГО КАМІННЯ

По оба боки Ловачки

Минала вже десята година дня, а надворі все ще стояла така густа темінь, що її можна було відчути навіть на дотик. Це була й не темрява, а страх, який щільно спеленав земні й небесні простори.

По людських обійстях рвалася у хлівах із прив’язі худоба і несамовито ревіла. Моторошно, наче за тисячами мерців, завивали по дворах собаки, а по лісах — вовки.

Зо страху і невідомості люди по хатах били перед іконами пристрасно поклони, покладаючись тільки на милість Божу.

Відтак небеса неспогадано прозріли бузково-голубим сяйвом. І на сході, замість сонця, спливло велетенське живе око. Воно розплющилось на всю широчінь східного неба і пильно почало обдивляти простори земні. І в кожної живої істоти вмить з’явилось таке відчуття, ніби Небесне Око дивиться саме на неї. І не просто споглядає, а проникає у внутрішній світ, зазирає в кожну шпаринку свідомості, перечитує пильно думки, уважно переглядає спогади, намагаючись вивідати щось найсокровенніше, в кожній людині. Як потім зізнавалися люди, одних охоплював панічний страх, інших — невимовна радість, окремі впадали у глибоку печаль і безнадію, а декотрі завмирали в передчутті з’явлення Великого Месії, що має раз і назавжди позбавити людство вічних страждань — хвороб, голоду і жаху смерті, а наш народ від бездарних вождів і правителів.

Все завмерло і скрижаніло перед живим Оком Небесним. Час, очевидно, зупинився, бо стрілки на всіх годинниках завмерли, і жоден механізм відтак більше ніколи не завівся.

Та ось із мукачівського військового аеродрому, наче ошалілі джмелі перед грозою, знялися два винищувачі і стрімко полетіли на схід, намагаючись сягнути зіниці Ока Небесного. Тільки-но літаки шугонули через гору Ловачку, із Ока Небесного майнув тоненький, завтовшки з голку, блискучий промінь. Почувся лункий тріск, літаки вмить розлетілися на половинки. Пілоти якимось дивом встигли катапультуватися, і через хвилинку над Мукачевим одцвілими кульбабами безпорадно зависли парашути. Одна із палаючих половинок літака, сердито завиваючи, з усього розмаху бехнулась прямісінько в районний комітет партії.

Щойно літаки впали на землю, як у глибині Небесного Ока з’явилась невимовна печаль, а далі на цілий східний небокрай спливла червона сльоза. Одні бачили її у формі серця, а інші — у подобі людського обличчя, пройнятого невимовним стражданням. І в цю ж мить у Долині Святого Івана почувся тихий спів. Спершу він був схожий на далекий плач заблукалого в осінніх лісах вітру. Далі ніби затужила скрипка, в її голос вплелась могутня мелодія церковного органу. Несміливо, немов цвіркуни, озвалися цимбали. До них долучились сопілки, впевнено залунали дзвони. І вже за якусь мить, пронизуючи всьому живому кістки, по Дунайській рівнині звучала, схожа на сяйво космічного безмежжя, пісня.

Це у Долині Святого Івана починало свій політ співоче каміння. Десятками, а подеколи і сотнями літ воно, акуратно складене в невеличку гірку, дрімало собі десь у куточку долини. Але приходив час — і каміння в одну мить знімалось у повітря. Якусь хвильку застигало над землею, а далі зграєю починало перелітати з одного кінця долини в інший. Кожен камінь видавав у польоті свою неповторну мелодію, з яких врешті-решт і творилася врочиста небесна симфонія. Піднесено-тривожна і неймовірно ніжна музика, немов води повені, огортала навколишні гори і долини, будячи в людях відчуття польоту і світлий сум за ними і навіки втраченими райськими часами.

Старі люди, перелякано хрестячись, завжди попереджали: свій політ співоче каміння в Долині Святого Івана завжди починає в переддень великих потрясінь, трагічних подій і довгих тривожних часів. Бо, як оповідали, співоче каміння прийшло до нас ще з біблійних часів. Саме із цієї гірки взяв колись один із каменів Давид, аби поцілити ним у Голіафа. Тому літаюче каміння в народі ще називали Давидовим камінням.

І це каміння пророче!

І наділене воно не тільки вмінням літати і співати, а й великим даром провидіння!..

І що це дійсно так, того листопадового ранку 1956 року мали змогу переконатись багато живих душ.

Щойно в Долині Святого Івана заспівало, пролітаючи над горою Ловачкою і водами ріки Кривуліни, каміння, люди почали помічати, як на їх тілах з’являються загадкові знаки. В одних на чолах засвітились хрести, в інших на грудях проступило зображення книги Нового Завіту, розкритої на сторінках Євангелія від святого Марка. Багато хто з подивом помічав на своїх руках, плечах, лицях фігури дивних звірів із пташиними головами, крилатих жінок і обриси величних споруд, які ледь-ледь проступали із загублених у часі світів. Щоправда, через декілька днів знаки зникли. А в багатьох на все життя залишилось відчуття «міченості» і якоїсь тривожної застороги.

Зграя каміння перелетіла з одного кінця долини в інший. Каменюки плавно, наче птахи, тихо приземлились і виклались в ідеальний трикутник. І спів став помаленьку стихати. Так само повільно-повільно почало танути в загадкових глибинах небес Велике Око. А на його місці знову, як і кожного ранку, зійшло й засяяло