Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

голову баба. — Вояки голодні жінського потребують… От прийдуть сюди, до нас, а я, на мою веру, дуже тверда.

— Ти, Марько, не тверда, а вже черства, уповісти би — мало попліснявіла, — мовив з-під печі дід й одразу обхопив голову руками, чекаючи удару.

Проте Фіскарошка погордливо проігнорувала і, ніби виправдовуючись, вела далі розмову із Фийсою.

— Так, пане вчителю, я, знамо, вже не дуже кондиційна, але в якесь око ще можу впасти.

— Хіба лем у кривоє око, авать у нужник впадете — таку дурницю лопоните, — огризнувся вуйко Черчіль.

— Ти, водянос-неправоє, не мішайся в нашу бесіду, — розсердилася баба. — Тобі було казано, но і збирайся на войну!

А потім відшукала очима мене з дідом і гаркнула:

— Война-войною, але зима точно прийде. Так што, діду, збирайтеся з Митьом на пуча.

Пуча — це висохле соняшникове бадилля, що залишається в полі після збору врожаю. Ним у нас завше розпалювали піч. Пуча хоч великого тепла не давало, але дуже швидко займалося і робило миттєву жарінь. А тоді вже піч годували дровами.

І ось погожого ранку ми вирушили з дідом по соняшникове бадилля, що тисячами списів стриміло під єрусалимськими горбами. Під ранок долиною пробігся молоденький морозець, і повітря стало свіжим і смачним, як морозиво. Я по-особливому люблю цю пізню осінню пору. Це не та рання, криклива, як базарна тітка, і розмальована, розцяцькована, як молода циганка, осінь. Це прозоро-мудра пора — із оголеними до сором’язливості деревами; із глибокими і синіми очима криниць і річок; із пахучими, як спогади про перше кохання, димами багать з опалого листя; із щемливими, як церковні пісні, сумовито-сонячними, але короткими днями. Це осінь, як мила бабуся. Із ледь печальною усмішкою, але добрим серцем і зморшкуватим, дуже привітним і рідним, лицем.

— Попозерай лем ген туди, уверх, — увірвався в мої розмріяння голос діда Соломона.

Я притьмом підняв голову — з боку Чопа в осінній голубизні пливла у небі величезна біла куля. Вона ставала все ближчою, і вже було видно, як із невеликої корзини, причепленої до кулі, розлітались навсебіч аркуші паперу. Один з них прямо на льоту встиг зловити дід Соломон. Це була видрукувана угорською мовою листівка. В ній мадярські повстанці закликали поневолені совєтською імперією народи до боротьби і просили помочі.

— Но та я вам, неборята, чим поможу? — сокрушався дід, прочитавши листівку.

Я ж пильно спостерігав за кулею і не міг надивуватись білими, як голуби, аркушами паперу. Раптом пролунав постріл, куля вибухнула і, безпомічно крутячись, упала за декілька метрів. Зачаївши від несподіванки дихання, ми завмерли: коли б не загаялись, дивлячись у небеса, куля достеменно втеліжила би когось із нас по голові.

Цікавість перемогла — ми потихеньку наближались до місця падіння. Куля була із прогумованої матерії, а корзина виявилась хитромудрим алюмінієвим ящиком, із якого автоматично випорхували листівки. За якусь хвилину на землі вже лежав їх стосик. На цьому, видно, листівки закінчилися. Проте механічний пристрій продовжував працювати і весь час сердито клацав. Соломон присів біля апарату, од здивування висолопив язика й отетеріло булькав очима. Врешті прийшов до себе і, все ще тамуючи дихання, нахилився до самого отвору, з якого перед тим випорхували листівки. Важко сказати, що в цю мить творилось у макітрі діда. Очевидно, він подумав, що в ящику хтось схований із живих, бо, по-злодійськи оглянувшись, із усього розмаху, од щирого серця промовив у металеву дірку ящика «всесвітню таємницю»:

— Ми тутки із Митьом прийшли малінько пуча збирати. Баба нас, фрасову їй каріку, послала.

І таким поглядом глянув навколо, наче після його одкровення мав початися Страшний суд. А переконавшись, що його велика таємниця не спричинила апокаліпсису, продовжив говорити у дірку:

— Но пак, люди добрі, чим вам поможу? Хіба вас десь спрячу? Бо тутки куди не глянеш — усюди большевики. На мою веру, саранча і та не так скоро плодиться, як ті комунішти. А ще ліпше, раджу я вам, неборятка, тікати відси, бо за ті слова, што надрукували’сьте у листовках, безпекаші вас, як зелені парадички, у бочки засолять.

І мав Соломон велику правду. У цю хвилину знову пролунав постріл, і від Мукачева у наш бік мчав військовий «бобик» «козлик». Він і направду стрибав полем від купини до купини, наче веселий цапик. Не встигла машина зупинитись, як із кузова вистрибнули двоє військових і притьмом підбігли до нас.

— Ми тутки із Митьком малінько пуча збираємо. Нас баба, фрасову їй каріку, заставила, — вдруге за день відкрив страшну таємницю дід Соломон, швидко дибаючи назустріч військовим.

Бідний Соломон мав таке перелякане лице, наче його зловили в чужому курнику із міхом крадених несучок.

— Ви откуда здєсь взяліся? — запитав суворо військовий в офіцерській формі.

— Ми, панику, з Небесі, пуча тутки збираємо, — догідливо вклонився дід.

— Што? Што? Ви с нєба упалі вмєстє з вражим апаратом? — здивувався офіцер.

— Ні! Ні! Ні! — відчайдушно заколотив руками Соломон. — Небесі — се присілок, он там, під горою. А з неба упала якась вредна мантафунія. І нам тоже вона дуже противна, — кивнув у бік апарату, що і далі собі клацав.

— Єфрємов, посмотрі внімательно, нє замініровано лі, і нєсі к машінє! — дав вказівку старший.

— Вообще, дєд, давай договорімся — ти нічєво нє відєл і нє слишал. А єслі што услишіш, у тєбя і у всєй твоєй фамілії будут большіє непріятності, — похитав багатообіцяюче офіцер.

— Пане офіцірє, майте розум! — заволав дід. — Та я не лем сліпий і глухий, а ще й дурний. Ану ж лем, зазвідайте нашого Митька, — кивнув на мене. — Най вам скаже дітвак, мене всю жизнь даже баба називає сліпим кротом, глухим биком і дурним цапом. Я што увиджу і учую — нараз у мені вмирає! Із мене і кліщами слова не витягнеш.

— Ну… ну… смотрі, єдрі твою налєво, — попереджувально помахав офіцер. — А то ми тєбє єщо і пособнічєство контрреволюциі пріпішем…

За кілька хвилин апарат завантажили в «козлика». Коли військові скочили в машину, дід благально попросив:

— Пане офіцірє, спадьте на ласку, маю до вас велику просьбу.

— Давай, говорі.

— Коли будете там розбиратися із, як тото, із тими, што впали з неба, — дід глянув на апарат, — знайте, я з ними не мав ніякої бесіди. Якшто будуть штось казати, што я комусь сочуствував, а когось облаяв — то всьо вражеська пропаганда. Ви зазвідайте мою бабу, а она вже доповість, што я так люблю совєтську власть, што даже на самогонку не проміняю.

Останні слова офіцер, певне, не почув, бо