Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

У підніжжі П’єдесталу — ніби відголоском — зашурхотіла тканина. Невидима, прозора, як пам’ять. Вона не мала форми, але мала напрямок — ніби хтось торкався світу з іншого боку.

П’єдестал злегка здригнувся. Але не тріснув. Його світло набрало три відтінки:

— Тепле жовте світіння — не сліпуче, а м’яке, як вогонь жертви.

— Глибока темна порожнеча, мов отвір, крізь який зникають наміри — і повертається тільки тиша.

— Сріблясто-біла тканина, що не світиться сама, але відбиває все довкола. Як вибір, який не дає сили — але залишає нас людьми.

І нічого не сталося.

Бо дія вже завершилась. Бо баланс уже був зрушений не ритуалом, а тим, що зробили ті, хто відмовились від героїзму.

Коли ранковий промінь упав на П’єдестал, небо не розкололось.

Але вдалині, на південному заході, де росло дерево з пагону Елісії — блиснуло світло.

Тихе.

Несимволічне.

Просто — справжнє.

І десь у Лісі Крику листя здригнулось, ніби згадало її ім’я Елісії.