Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— як вона мовчала, коли всі кричали.

— як вона не взяла силу, коли мала змогу.

Його пальці тремтіли. Не від страху. Від того, що це не можна було скасувати. Не можна було відмотати назад.

— Я не знаю, виростеш ти чи ні, — прошепотів він. — Але я знаю, чому я тебе саджаю.

Його пальці стиснули землю, ніби тримаючи руку Елісії і десь далеко, у горах, сколихнулось світло. Але не магія. Лише день, що поступався ночі.

Він підвівся. І не озирнувся. Пагін залишився в землі.

Він уже не належав Невару.

Цього разу — не оберіг. Не талісман. Не зброя.

Це був вибір.

І він не вимагав відповіді.

Східні схили Іліону. Колись — шлях до Високих. Тепер — каміння, мох, і сліди старої крові.

Реналь ішов повільно.

Кожен крок — не твердий, а обережний. Як людина, що не боїться впасти, але не хоче лякати землю під собою. Його ноги були в пилюці, коліна обдерті, але він не спинявся. Бо мета не була нагорі.

Мета — була в самому ході.

Меч він залишив унизу. Не через слабкість. А тому, що цей шлях не потребував сили. Йому не потрібно було вражати, змагатися, оберігати. Не було ворога.

Але й не було впевненості.

Він ішов туди, де колись стояв храм Високих. Туди, де Ораксіс відкидав і приймав. Там, де він сам стояв, ще молодим, з надією в очах і страхом у горлі.

Сьогодні — не було ні надії, ні страху.

Тільки пам’ять.

— Вони казали, що істина на горі, — тихо мовив сам до себе. — Але істина була в тому, як ми підіймались. І кого штовхали вниз.

Його пальці торкнулись каменю, якого вже майже не було видно під мохом. На ньому — стерті знаки. Колись — це була стела Аеларіїв. Тепер — просто камінь.

Він сів поряд. Не як паломник. Як людина, що прийшла не до святого, а до свого колишнього «Я».

Поруч упала хвоя. Легка. Тиха.

І тільки тоді він побачив: між тріщинами проростає щось. Маленьке, зелене. Не магічне. Не з пророцтва. Просто — жива гілка, що вирішила не помирати.

Він не посміхнувся. Але повіки стали легшими.

— Я не навчу тебе, світло, — прошепотів він, дивлячись на пагінець. — Але я більше не заважатиму тобі рости.

Птах пролетів десь вгорі.

Реналь заплющив очі. І вперше за багато років — не побачив нічних жахіть. Лише — сніг. І долоню, яка колись доторкнулась його плеча, коли він ще був дитиною.

Тиша лягла, як плащ.

І він залишився там. Не як вартовий. Як свідок.

І світ — не забув його.

Стара кузня Торріка. Далеко від лінії фронту. Тепер — без вогню, без диму, без команд.

Кузня була майже порожня.

Колись тут гуркотіли молоти, і вогонь випльовував іскри, що сипались на землю, як прокляття. Тепер — тиша. Але не мертва. Тиша — як до народження.

Торрік стояв посеред ковальні, в пальцях — уламок старої руни. Не та, що вбивала. Та, що колись означала «світло».

Він не шукав металу. Не шукав полум’я. Навпаки — він загасив жар. І відкрив усі вікна.

День був похмурим, але десь за хмарами — світило. І цього було досить.

На центрі ковадла він виклав уламки: руна, скалок від ельфійського дзеркала, уламок списа Скаланіїв, а між ними — дерев’яна тріска, яку йому дав хлопчик із села, просто тому, що вона пахла сосною.

— Ти робив зброю… — промовив до себе. — Тепер спробуй зробити щось, що залишиться, коли мечі забудуться.

Він не кував. Він збирав.

Він не гартував. Він вчився вкладати не силу — а пам’ять.

У центрі столу народилось щось на кшталт ліхтаря. Без жару. Без ядра. Просто тонкі шари скла й руни, що відбивали денне світло.

І навіть коли світло згасало — воно залишало відблиск.

— Нехай темрява буде. Але знатиме, що її хтось бачив.

Торрік повісив ліхтар у дверях кузні. І не зачинив їх. Він не збирався більше кувати.

Але кожен, хто прийде — побачить світло. І, можливо, згадає, що колись світ був іншим.

Вершина Іліону. Над зруйнованими терасами.

Ніч була тиха. Але не пуста.

Гори затихли, не від страху — від слухання. Повітря було густе, мов вода, і навіть вітер обминав П’єдестал без звуку. Його обсидіанова поверхня, ще недавно темна, зараз слабо світиться зсередини. Не як факел. Як вдих перед словом.

Ніхто не стояв перед ним. Жодна постать не зійшла на платформу. Але все навколо — дерева, залишки колон, уламки старих символів — були наповнені тінями тих, хто пройшов свій шлях.

Тут були Невар і Реналь. Тут відбувались вибори, яких ніхто не помітив. І саме тому вони залишились.