Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Пагін — живий, пульсуючий слабким світлом. 

— Це не символ і не спадок.

— Це просто те, що вижило, — сказав він. — І не питає дозволу, щоб рости.

Він посадив пагін — не як священний акт. А як людину, яка більше не хоче вбивати.

Реналь нахилив голову.

— Тут ми намагались змусити П’єдестал заговорити. І не почули нічого. Може, справжній суд — це не артефакт. А здатність не тиснути, коли маєш силу. І не мститись, навіть коли болить.

Справжній сад — не з каменю. А з рішень, які ніхто не побачить. Але саме вони залишаються. І змінюють світ — назавжди.

Печене каміння біля північного краю Іліону, після дощу — у вибоїні зібралася вода.

Після дощу земля не парувала. Вона мовчала. Ніби вперше вдихнула — після довгого життя у гарі. У виїмці між обвугленими плитами зібралася калюжа. Калюжа не мала сенсу. Просто шматок неба, який забув, куди йому текти.

Та коли повз проходив Невар, він зупинився. Щось у воді не відповідало світу. Небо над ним було світліше, а в калюжі — темні обриси. Не його. І не чийсь.

У воді щось зрушилось. Лінія обличчя, в якій не було тіла. Світлі очі — як у того, хто колись стояв вище. Губи ледь ворушилися, але не створювали слів. Лише коливання — як пам’ять, що не хоче бути сказаною.

Невар нахилився. Його тінь не заважала. Вона сама щезла.

— Ми не повернули рівновагу. Ми просто вбили її віддзеркалення.

Слова не були вимовлені. Вони з’явилися — не у вухах, а в тиші, що застрягла між краплями.

Обличчя розпалось на кола. Вода зрушила, і вмить стала знову лише калюжею. Звичайною. Мутною. Без знаку.

Але Невар уже стояв, як стоять не ті, хто щось дізнався, а ті, хто щось прийняв.

І пішов не тому, що мав іти. А тому, що вже не потрібно було стояти.

На краю згарища Іліону. Небо ясне, але земля ще парує попелом.

Колись гноми несли вогонь. Тепер — залишки того, що вогонь не знищив. Без маршу, без знарядь. Лише з руками, обмотаними старим полотном, і невеликими різцями, загартованими ще до війни. Колись вони несли молоти — тепер несли уламки: обгорілі фрагменти балок, шматки обсидіану, тріснуті бронзові плити з розтоплених шоломів.

У центрі колишнього цеху, де раніше здіймались іскри й лунали удари, панувала тиша. Тут не кували вже кілька днів. І ніхто не просив про нові клинки.

Перший гном — у довгому чорному фартусі, з однією косою рукою — схилився над уламком, що, можливо, був колись щитом. Його різець не тремтів. Рухи були повільні, як подих. Він не малював символи, не карбував руни. Лише вирізав дві лінії, що перепліталися. Знак, який колись намалювала його донька на стіні, коли ще не було війни.

Поруч інший обережно виводив слово. Лише чотири літери. Старою мовою, яку більше ніхто не читав. Але він не хотів, щоб читали. Він хотів, щоб воно було. Слідом третій не різьбив нічого — він просто обвів пальцем контур тріщини, мов приймаючи її не як брак, а як історію.

Ніхто не вимовляв ні слова. Але тиша тут була інакша, ніж будь-де. Вона була наповнена згадками, що тримались у повітрі, як пилюка в сонячному промені.

В якийсь момент один із молодших, той, хто ще недавно хотів кувати спис, раптом опустив інструмент. Його плечі затремтіли. Він не знав, що вирізати. Не знав, чи має на це право.

Старший гном, не хтось конкретний, просто один із тих, хто ще пам’ятав довоєнну тишу — підійшов. Поклав руку на плече. Не як втіху. Як дозвіл.

— Не куй. Просто залиш слід, — прошепотів він. — Світ має знати, що ми були. І що ми пам’ятали.

І той хлопець вирізав півколо. Не закінчене. Бо й сам не знав, чи зможе колись завершити.

До вечора простір навколо старої кузні заповнився артефактами без сили — але з пам’яттю. Без імен — але з тишею. Вони не мали призначення. Але кожен, хто дивився, відчував щось у собі. Немов ці знаки не промовляли, а торкались.

Вперше в історії гномів не було виготовлено жодної зброї — і це була найбільша з їхніх дій.

Галявина Іліону, північний край. Земля ще потріскана, але в глибині — волога.

Він прийшов, коли ніхто не кликав.

Сутінки лягали м’яко. Вітер не шумів — лише ковзав обличчям. У руці Невар тримав пагін. Маленький, тонкий. Звичайний. Без сяйва, без вогню, без жодного знаку божественного.

Але саме він — був живим.

Невар опустився на коліно. Так, як сидів колись поруч з тілом Елісії. Але тепер — не біля смерті. А біля можливості.

Йому не потрібно було копати глибоко. Ґрунт під попелом був м’яким, мов після дощу. Немов хтось уже підготував його — або світ сам чекав. Пагін ліг у землю, мов відпочивав. Як той, хто давно шукав місце, щоб зупинитись.

Невар нічого не сказав. Він лише притис долоню до землі. Не для ритуалу. Для тепла.

У пам’яті промайнуло: 

— як Елісія колись посадила листя на плечі втікача — і той не зрадив.