Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

Реналь не йшов далі.

Він просто залишив свій кинджал у траві. І пішов пішки — без нього. Вперше.

Пагін. Поле після битви.

«Коли меч ще в руці — але рука більше не хоче тримати.»

Все було сірим. Навіть кров. 

Не було більше героїв. Не лишилось і фронтів. Лише тіла — розбиті, мов обіцянки, що не дожили до світанку.

Невар ішов між обгорілими стягами. Його рани ще не загоїлись, наче шрам хотів нагадати про щось, що не було боєм, але боліло більше.

І тут — щось м’яке під ногою. Згорнута тканина, вишита ніжно-зеленими нитками — ельфійський візерунок, не військовий. У центрі — пагін, обгорнутий, як дитя у пелюшку.

Це була її робота. Той самий подарунок. Якого він ніколи не отримав.

Елісія.

Він не плакав, бо його очі вже давно не вірили, що сльози щось змінюють. Але руки затремтіли, коли він розгорнув тканину й побачив, що всередині — справжнє, крихке стебло. Живе.

Воно не було магічне. Не світилось. Не шепотіло. Воно просто існувало. Незбагненно стійке. Навіть тут — серед згарищ.

І тоді він почув.

Скрип броні. Позаду — юнак. Ферінець. Поранений, блідий. Але з мечем.

Невар міг вбити його в одну мить.

Тіло саме знало, як бити. Простір був відкритий. Рука знала вагу меча. Але щось у ньому вже не рухалось.

Юнак дивився злякано. Але не тікав.

Він мовив:

— Якщо ти... ну... тягтимеш руку — я... я вдарю, чесно...

А Невар просто сказав:

— Мовчи.

І... опустив меч.

Він простяг юнакові пагін.

— Посади. Не мені. А собі.

Юнак нічого не сказав. Взяв. І пішов.

Це не був вибір. Це був наслідок. Не логіки — пам’яті, яку він довго ховав під шрамом.

Невар залишив поле бою. Уперше — не той, хто йшов на бій. А той, хто залишив за собою порожнє поле. Щоб воно більше не пам’ятало кроків.

Сади у попелі.

Галявина біля Іліону.

«Світ уже не кричав. Але й не вибачав. Він просто дозволяв бути поряд — без удару.»

Реналь ішов сам, без супроводу. Кожен крок — як перевірка: ще земля під ногами, чи вже сам лише спогад?

У руці — нічого. Вперше за довгий час: ні списа, ні мапи, ні ключа. Тільки шрами — без ваги, але з болем, який нічим не прикрити.

Він вийшов на галявину. Та була вже не галявиною, а порожнечею, що дочекалась — не когось, а самого факту пам’яті.

З іншого боку вийшов Торрік. Повільно. Немов тіло вже не йшло, а сама пам’ять виносила його вперед.

На поясі — уламок руни. Не зброя. Не доказ. Просто камінь, який не зміг обернутись на вибух.

Повітря між ними — ніби чекало злагоди, але не вимагало.

Вони не вітались. Не кивали. Просто стояли поруч.

Потім, мов тінь з попелу, з’явився Невар. Обличчя — спустошене. Але не зломлене.

Він сів на коліно. В землю — не як до батька, а до землі, яка вже не мусить відповідати.

Троє. Не союз. Не змова. Не мир.

Присутність.

Вітер не дув, але травинки тремтіли, наче вловлювали пам’ять замість повітря.

Ніхто з них не торкався іншого. Та повітря між ними було густіше, ніж у бою.

Те, що не сказане — існує довше, ніж гасла.

Реналь закрив очі. І в тиші почув не слова, а як голос дитини, яка ще не народилась, але вже питає, як пагін із тканини: «А що було до мене?»

Вони не знали, скільки пройшло часу. Бо на Галявині вперше не було годин — лише дихання. Дерева не шуміли. Камені не рикали. Магія не била.

Але присутність — світилась.

І того було досить.  І той, хто з них востаннє розплющив очі, вже бачив інакше. Бо того було досить.

Зруйнована галявина перед Іліоном.

«Іноді пам’ять проростає не тому, що її плекали — а тому, що навіть попіл пам’ятає, ким ми були.»

Вони стояли на галявині. Це була не та галявина, де творилось священне. Це — та, де святість намагались вирвати з повітря.

Раніше тут била магія, кидались закляття, гинули ті, хто вірили в владу артефактів.

А тепер — порожнеча, яка дихає не тишею, а соромом, що шелестить у попелі навіть без вітру.

Торрік вийшов уперед. У руці — уламок старої руни, вже згаслої.

Він не кинув її. Не зламав. Просто опустив у попіл.

— Може, воно й не проросте, — сказав він. — Але ми ніколи не сіяли щось, окрім болю.

— Хай ця спроба буде першою.

Невар підняв щось із нагрудної кишені.