Владислав Марченков - Четвертий кут, Владислав Марченков

— Кут, що падає — не зник. Він просто нахилився... щоб почути тих, кого всі перестали слухати. 

— І в цьому нахилі — вся вага світу, яка нарешті не тисне.

— Я не знаю, хто я. Елісія? Роджер? Четвертий? Чи, може, ти, читачу, що все ще шукаєш сенс серед уламків?

— Світ більше не питав. І я більше не мав відповідей.

— Я лише знаю одне: «Не всі вибори — це рішення. Деякі — це наслідок того, що ми пам’ятаємо.»

Каскад.

Павутина Скаланіїв

«Коли гном не кує, а слухає камінь — він або мертвий, або — вже не гном. А Скаланій.»

Темрява гір не була тишею. Вона була очікуванням.

Торрік ішов сам, без молота, без світла, без імені — бо воно лишилось у вогні, а вогонь уже мовчав.

Тунель, яким не ступав ніхто вже сотні років, мав запах прадавнього олова і чогось ще... неспокійного. Немов камінь знав, що світ згадує себе.

На стінах — руни, які він колись бачив у дитинстві, але тепер читав по-іншому. Не як накази. А як спогади, вшиті в ґрунт.

— Руни не щезли. Це ми забули, що вони не служать — а пам’ятають.

Торрік приклав долоню до старого обеліска. Нічого не сталось.

Спершу — нічого. А тоді... щось проступило: вузькі нитки почали проступати крізь камінь. Вони пульсували, як серце. Вони були живі.

І вони не вели до печі. Не до зброї.

Вони вели до серця гори, де колись Скаланії переплітали камінь з пам’яттю.

Там він побачив «павутину» — плетиво з кварцу і пам’яті, натягнуте між порожнечею і каменем. Її не можна було зламати. Вона не оборонялась. Вона відображала того, хто дивився на неї. Не ворога. А свідка.

Торрік побачив себе — але не зараз. Він побачив, як ще юним відмовився подати руку братові Даріку, як молот Даріка бив не для війни, а для спокути, тому «так було правильно».

Побачив, як не заплакав після смерті батька. Як викарбував молот — не з волі, а з втоми від сумнівів.

Світлотканина не судила. Вона просто висвітлювала те, що є.

Торрік опустився на коліно, торкнувся центрального вузла, і вперше за багато років — не промовив ні рун, ні слів.

Лише подумав: 

— Може, досить було просто… пам’ятати?

І нитки повільно потягнулись угору, у камінь. По стінах тунелю поповзли тонкі прожилки світла, не схожі на вогонь — як у тіні з голосом. Миттєво, без спалаху, весь Драґондар загорівся зсередини — як спогад, що не потребує свідків.

Ніхто не побачив того. Але Ґорам у горах сказав:

— Дивно. Печери стали… теплішими.

— Або, може, це ми охололи — і тільки тепер відчули світ.

А Торрік залишив у стіні не знак, а відбиток долоні. Він не світився. Але лишився назавжди.

І вперше в історії гномів — не меч було передано наступному, а пам’ять.

Дерева, що пам’ятають.

«Ми думали, що спалюємо ліс. Але, може, ліс просто вчився не боятись болю?»

Реналь ішов не з надією, а з обов’язком. Його солдати спали. Його народ — втомився. Його сумніви — стали важчими, ніж броня.

Та був звук, якого він ще не чув у цьому світі. Дихання дерев. Без вітру. Без птахів. Просто… пам’ять.

Перед ним тягнулась смуга, де дерева не росли. Вони сплітались.

Гілки чіплялись одна за одну, неначе хотіли сформувати щось більше, ніж тінь або листя. Неначе намагались сказати щось — без рота, без голосу.

В центрі сплетіння — одне дерево, яке світилось зсередини. Не яскраво. Як лампа спогаду.

Реналь торкнувся його кори — і побачив не бачення, а день, який він ніколи не згадував. До сьогодні.

Як він колись дозволив собі не вбити ворога. Як його побратими засудили за це — а той, кого він пощадив, згодом врятував інше село. 

Вибір був не героїчний. Просто втома. Але в цій втомі — більше сенсу, ніж у перемогах.

І водночас — більше сорому, бо тоді він вважав це слабкістю.

Навколо дерева, земля почала змінюватись:

— трава піднімалась навіть у попелі,

— коріння з’єднувалось із іншим деревом далі,

— а третє — починало проростати зі згарища. Але проростало не дерево. А щось у самому ґрунті. Пам’ять, яка більше не питала дозволу.

Це був не ліс. Це був сад, якого не садили. Але який зростав.

Реналь стояв, і не знав — хто тут говорить. Листя? Вибір? Він сам? Чи той, хто почув усе першим — і просто дозволив рости?

На одному зі стовбурів проступив силует руки. Дитяча. І поверх нього — ще одна. Реналя.

Він не торкався — але відбиток з’явився.

«Тепер пам’ять — не в піснях. Вона в тому, що ти не спалюєш. А стоїш поруч — і не заважаєш рости.»