Богуміл Грабал - Я обслуговував англійського короля

любив нескінченні прогулянки над рікою і захід сонця, а працював чотири роки на металургійному заводі в Кладно; я терпіти не міг театру й акторів, а був чотири роки робітником сцени, і так далі. І все ж я зміг вижити у цьому далекому для мене оточенні і, врешті-решт, полюбив людей, з якими працював, і побачив головне: що вони там, унизу, такі ж боязкі, як і я, і цей острах є своєрідним „поясом цнотливості“, що ховає їхню милу і добру сутність».

Оці постійні зміни, життя на узбіччі, серед людей, далеких від мистецтва й науки, дали, врешті, свої результати, вилившись у твори, яких, вочевидь, не міг написати жоден офіційний соцреалістичний письменник. Ще на ливарнях у Кладно Грабал написав оповідання «Ярмілка», яке надрукувати, проте, не вдалося.

1956 року Грабал нарешті дебютував — тоненькою книжечкою з двох оповідань під назвою «Розмови людей», що вийшли накладом 250 примірників як додаток до бібліофільського часопису. Ані сам Грабал, ані його біографи це видання за дебют не вважають. Однак саме ця книжечка сконденсувала в собі всі характерні риси грабалівської поетики. Сюрреалісти шукали «снів наяву» скрізь, крім людських балачок, Грабал знайшов їх саме в буденних розмовах, на вулиці, в кнайпі, за гальбою пива, — створивши свій особливий «плебейський» сюрреалізм.

1959 року «чорнороб» Грабал підготував до друку солідну збірку оповідань «Шпак на ниточці», але недремне око цензури догледіло щось підозріле в тих невинних вуличних образках, і набраний шрифт розсипали.

Лише на п’ятдесятому році життя письменник нарешті діждався своєї першої книжки «Перлина на дні». А наступного, 1964, року вийшла збірка оповідань «Мрійники», перекладена невдовзі у Німеччині, Швейцарії та Італії. Слава впала на нього, мов грім з ясного неба.

До 1968 року Грабал видає ще кілька книжок. За повістю «Потяги під спеціальним наглядом», у якій відбилися його спогади про працю на колії під час війни, славний чеський режисер Іржі Менцль зняв однойменний фільм, відзначений 1966 року головною нагородою на фестивалі у Маннгеймі (Німеччина), а згодом і нагородою Оскара у США. Правда, в Чехословаччині цей фільм ще довго припадав пилом на цензурних полицях.

За кордоном слава його тим часом росте, а вдома Грабалові книжки читають із-під поли. В СРСР його ім’я згадують лише тоді, коли треба обуритися занепадом чеської літератури, вчасно порятованої доблесною Червоною Армією. Натомість радянському читачеві пропонують таких соцреалістів, як А. Плоудек або «чеський Корнійчук» — Ян Козак. Цей останній виголосив чималу промову на з’їзді очоленої ним Спілки письменників ЧССР, завдяки чому світ довідався, хто насправді є гордістю чеської літератури і чиї книжки варто шукати. Були це розкритиковані й засуджені Козаком Грабал, Гавел, Шкворецький, Кундера, Ашкеназі, Голан, Голуб та інші.

З 1976 року Грабала починають потроху видавати: виходить з друку німбуркська трилогія «Містечко над водою» — «Пострижини», «Прекрасна туга», «Арлекінові мільйони», повість «Я обслуговував англійського короля» та кілька збірок оповідань і спогадів.

Широка популярність допомогла Грабалу уникнути серйозних переслідувань, однак кожна нова неофіційна публікація провокувала черговий конфлікт письменника з владою. Режим мусив рахуватися зі світовою славою Грабала: 1988 року йому повернули членство у Спілці, а наступного року ощасливили ще й званням заслуженого письменника ЧССР «за великий внесок у творення соціалістичної культури». Хоча кожен уважний читач Грабалової прози добре бачив, що чого-чого, а саме «соціалістичної культури» письменник ніколи не творив.

Після «оксамитної революції» 1989 року Богуміл Грабал знову здобув масову аудиторію. Цьому дуже посприяв Вацлав Гавел, який 1996 року вручив письменникові орден «За заслуги». У дев’яності роки Грабал отримав чимало міжнародних літературних премій і звань, серед них, наприклад, почесний титул Французької Республіки «Лицар літератури і мистецтва».

Тоді ж письменник об’їхав з лекціями і авторськими читаннями кілька університетських міст Західної Європи і США, а 1994 року його висували на здобуття Нобелівської премії з літератури.

* * *

Критика писала про Грабала, що він одружив сюрреалізм із соцреалізмом. І справді, героями його перших книг були здебільшого чеські робітники, люди праці, але описані переважно поза роботою — у пивницях, шинках, вдома, на забавах. І всі вони тішаться чудесним життям, ба навіть захоплюються ним, як і належиться у справжньому соцреалістичному творі, але це захоплення є не чим іншим, як своєрідним комплексом Швейка — тішитися геть усім, навіть у біді знаходячи розраду. Фактично Грабал висміював соціалістичну дійсність вустами простих собі балакунів, котрі на кожне явище мають власне судження і, так само як і Швейк, сиплять, мов з рукава, життєвими прикладами.

Чеський письменник Йозеф Шкворецкий, який після 1968 р. емігрував до Канади, називав Грабала «великим новатором чеської прози», а ще «ніжним ліриком з клубком нервів».

У багатьох оповіданнях Грабал пориває з традиційною сюжетною прозою, відмовляється від безпосередньої характеристики персонажів. Розмови, спогади, потік свідомості, натуралістичні сцени, гашеківський гумор нанизуються одні на одні, витворюючи якусь безперервну лінеарну конструкцію. Грабал перемішує справи важливі й абсолютно пусті, випадкові й логічно узгоджені на засаді зіткнення контрастів: гумору й жаху, сентименталізму й вульгаризму, комізму й трагізму. Такі зіставлення дають цікаві гумористичні й гротескні ефекти. А все це письменник знаходив у повсякденні, забарвленому народною уявою й фантазією.

Грабал любив зображати світ людей з узбіччя, людей, чиїм життям жив і він, працюючи то в ливарні, то на паперовому складі, то на колії, і ніде не добиваючись ані найменшого поступу в своїй кар’єрі. Люди ці зі спонтанним оптимізмом кидаються у нурт життя й пливуть за течією, а коли товчуть лоби об каміння порогів, то намагаються знайти цьому якнайсвітліше пояснення. Життя їх ніколи не розчаровує. А що найдивніше — не вчить нічому.

Письменник шукав поезію в прозі буднів і, на відміну від «снів наяву», котрі творили сюрреалісти, творив «сни вголос». Грабал сам вважав, що він лише переливає життєву правду на папір і що роль його обмежується селекцією та монтажем. Вибирав з того, що підслухав і підглянув, найцікавіше — перлини слова і міфотворчості (недаремно ж перша збірка його оповідань мала назву «Перлини на дні»), і творив з них таке намисто, яке мало водночас смішити читача і забивати йому подих.

1986 року в Торонто вийшла книжка Грабала «Просвіти», наступного року там побачили світ ще дві книги спогадів — «Весілля в хаті» і «Нове життя». Усі три томи написані від імені письменникової дружини. У «Просвітах» знаходимо дуже цікаву характеристику Грабалової літературної творчості: «Мій чоловік і його писанина — це суцільний безлад, бо він ніколи не дбав про стиль писання, навіть не намагався, я