Богуміл Грабал - Я обслуговував англійського короля

знала граматику слабо, але розумілася на тім, що мій чоловік властиво ніколи порядно по-чеському писати не вмів, його писанина справляла враження перекладу з чужої мови, якихось нотаток, котрі ще треба опрацювати, ледь-ледь нашкіцованих епізодів, що потребують марудної роботи… Однак мій чоловік саме це високо в собі цінував, був повен ентузіазму, коли міг покинути отой свій текст недоробленим, напіврозваленим, аж таким, що сипався з нього тиньк і поставала гола стіна, крихка цегляна кладка… Тою своєю базграниною мій муж нагадував мені празькі подвір’я, де валяються покинуті рештки риштовань, де суцільні завали довкола переповнених смітників, писанина мого чоловіка — то, власне, забуті й полишені румовища старих будівельних матеріалів, якихось невідомих уламків, дротів, батарей парового опалення, різного дрантя, котре вивозять під час недільних визбирувань мотлоху, мій муж писав так, мовби писанина його була віддзеркаленням того всього, бо навіть сам про себе казав, що відбитком його текстів є старі подвір’я, вибиті шиби залізничного клубу, і що саме так, як він пише, зодягаються робітники».

Для Грабала ідеалом у прозі був дрогобицький алхімік слова Бруно Шульц. «Коли я озираю XX століття, то переконуюсь, що завше мене захоплювали два імені: Гійом Аполлінер і Бруно Шульц, — писав Грабал. — Це імена митців, котрі пов’язують Західну Європу зі Східною. Коли я починав писати, як і належиться початківцеві, поезії, то Аполлінер був для мене недосяжним взірцем, ім’я його вимовляв я з сакральною повагою… Зворушує мене також його польська матуся, котра, наближаючись до труни сина-поета і ступивши на половинку килимка, який вона колись подарувала синові зовсім новеньким, вигукнула з гнівом: „Боже! Він його розрізав!“ А коли я вперше взяв до рук „Цинамонові крамниці“ Бруно Шульца, то після кожної півсторінки відкидав книжку й виходив перейтися — робилося мені темно в очах. І так донині, читаючи його, відчуваю дивну млість і слабість, настільки незвичною є ця книжка, настільки коштовним і пронизливим є цей текст, що входить у сферу геніальності, у якій до краю суб’єктивна оповідь сягає класичної об’єктивності.

Ці два поети для мене — герої нашого віку і, як переймає мене до глибини смерть Аполлінера від епідемії іспанки одразу після Першої світової війни, коли його востаннє бачено з трьома пляшками рому, так само боляче ранить мене смерть Бруно Шульца у Другій світовій війні, коли німецький солдат застрелив його в Дрогобичі, місті, котре поет оспівав у „Цинамонових крамницях“».

* * *

Мій тато щоранку уважно слухав радіо «Свобода». Зі звуками цього радіо я прокидався усе своє дитинство. 4 лютого 1997 року тато сповістив мені за сніданком новину: якийсь чеський письменник, годуючи голубів, занадто вихилився з вікна лікарні, випав і вбився. Татова пам’ять на прізвища не була найліпша.

Але я чомусь відразу випалив:

— Грабал?

— Ага, Грабал! — зрадів тато. — Я хотів би щось його почитати. Така дивна смерть…

Я дав йому свій переклад, опублікований у «Всесвіті».

Грабалова смерть мене потрясла. Потім я дізнався, що то було самогубство, причиною якого стала важка хвороба і похилий вік.

* * *

Перекладати Богуміла Грабала — суцільне задоволення. Задоволення тим сильніше, що ближчий світ, з якого вийшов перекладач, до того світу, який зображає Грабал. А світ цей знайомий і рідний кожному галичанинові, бо тільки в Галичині звертаються до двірнички «пані Стефа», а до останнього пияка з бурячковим носом — «пан Дзюньо». Тут вечірні вулиці пахнуть смаженими в олії картопляними пляцками, помідоровими і гороховими зупами, фантастичними прецлями, струдлями, кнедлями та іншим печивом, від якого у кожного мігранта дух забиває. Але все це дуже детально описано в Бруно Шульца.

На відміну від Шульца, котрий писав літературною мовою, Грабал частенько послуговується міським жаргоном. Від часів Гашека чехи не мали нічого подібного. Грабал писав, як дихав, перевтілюючись у своїх героїв. Він вважав, що «коли людині зле на душі, тоді найкращими ліками є банальні розмови про банальні події і речі».

Роман «Я обслуговував англійського короля» теж написаний від імені головного героя, а отже, маємо нестримний, заплутаний плин розповіді, перетканої соковитими народними словечками, яких не знайдете у жодному словнику, проте він передає ритм життя, його змінність, випадковість, деколи й нелогічність, а тим самим і всю нетривкість позиції сучасної людини, хоч би якої освіти вона засягла і якого щабля кар’єри дісталася.

Одначе нелітературні слова — це тільки половина проблеми, яка постає перед перекладачем, бо Грабал ще й речення будує на засадах якогось особливого вуличного синтаксису, виробляючи з розділовими знаками незвичні для ока речі.

Цікаво, що навіть чеську публіку Грабал часом таки епатував, що видно з добірки листів, які він опублікував під назвою «Кривава балада, написана моїми читачами»:

«Судячи з деяких рецензій, ота свинота, Грабал, належить до учнів Неруди і решти класиків!!! Жахіття!!! Він не гідний навіть стати коло Неруди. Гашек у цілому своєму „Швейкові“ на кількасот сторінках не нагромадив стільки, як цей сексуальний збоченець».

«Не хочу робити порівнянь, але Ви таки з роду Ванчури, з роду Ладіслава Кліми, з роду Ярослава Гашека, з роду Кубіна. Ви маєте чудовий словник, сповнений поезії, жодних там манірностей чи сюсюкань, все тут налите кров’ю і жагуче. І ще одне: були Ви, начебто, комівояжером. Я так само їздив колись продавати гребінці, бритви, запальнички, бенгальські вогні, липучку для мух та іншу галантерею».

«Ти, свинюко неспарована, котру нині всі підносять до небес, коли ти нарешті перестанеш затруювати людські душі своїми плюгавими вибриками? Скільки ти пропиячив зі своїми „критиками“ і „рецензентами“ по різних борделях, що так тебе вихваляють?»

«Хтось створив довкіл нього славу і тепер про нього пишуть, який то файний писака. А то є лобуряка, лайдацюра, може, навіть пидирас або імпотент. Надто оті його словечка, нібито народні, усіх їх варто виставити на суд. А взагалі — це об’єкт для неврологічних досліджень».

«Досить Грабала! — це гасло всіх порядних людей. Не думай собі, що твоя слава сягне під небеса. Ти гівнюху, ти свинська рийко. А хай би тебе дідько забрав!»

«Я, пане Грабал, вірте мені, після прочитання Ваших книг вже не маю спокою, мене постійно мучить і переслідує невимовна краса, витонченість, дотеп, біль, мудрість, о Господи, хай то шляк трафить!»

* * *

1971 року Грабал написав свій найзнаменитіший роман «Я обслуговував англійського короля». Упродовж 70-х років цей твір активно тиражувався у чеському самвидаві і лише 1980 року вийшов друком окремою книжкою, що відразу викликало репресії проти видавництва. Масовим накладом у 190 000 примірників роман вийшов аж у 1989