Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

– На Майдан?

– Ні, – похитала головою Саша.

– Ні? – здивувався чоловік. – Додому?

– У Міжріччя, – Саша стисла в кишені куртки пістолет і похмуро подивилася у вікно на вкриті снігом поля. «А в Києві, на Майдані, вже давно немає снігу на вулицях. Тільки кров…» – подумала вона, і їй вперше за ці важкі дні захотілося заплакати.

Ближче до Житомира антена почала ловити ефемки. Крізь шипіння, попсу і шансон, що важко було розрізнити між собою, пробивалися новини, але в ефірі чулися лише якісь обривки фраз: «…Янукович… Янукович… Майдан… Небесна сотня… Янукович», – і більше нічого, аж раптом чітко і ясно прозвучало: «Янукович утік із країни».

Саша подумала спочатку, що їй почулося, і вона покрутила коліщатко приймача: «Янукович утік… Янукович утік… Янукович утік», – наче луна, зазвучало у всіх новинах. Саша із запитанням подивилася на Івана. Той, здається, сприймав приймач як інтершум, крутив кермо й уважно поглядав на дорогу. Спіймавши погляд дружини, запитав:

– Що? Що трапилося?

– Ти не чув?

– Що не чув? Ні.

– Янукович утік із країни.

– Як це втік?

– Взяв і втік. Всі радіостанції передають. Зібрав речі, гроші, все, що встиг, – і чкурнув зі своєю пасією.

– А куди?

– Точно ніхто не знає.

– А я й дивлюся, – обличчя Івана не змінилося ні на йоту, наче він тільки й робив всю дорогу, що чекав на цю новину. – Усіх на дорозі як язиком злизало. А воно ось що значить – влада впала!

– Ти… такий спокійний! – Саша здивувалася реакції чоловіка. – Наче нічого не сталося.

– Сталося, кохана! Звісно ж, сталося. Просто я дико втомився, – Іван тепло посміхнувся. – То що, тепер точно все? Можна й додому?

– Ні, – заперечила Саша. – Маршрут не змінюємо – Міжріччя. Той паркан я маю здолати сьогодні…

Іван був правий – всіх правоохоронців і представників влади злизало наче язиком. Той, хто міг, сховався вдома, але посеред Києва ще залишалися тисячі озброєних «беркутівців» майже з усіх регіонів країни. Але їхня зброя вже не хотіла стріляти, «беркути» втомилися і хотіли одного – дістатися рідних міст і домівок. Той, хто посилав їх на бійню, втік, не забувши прихопити з собою накрадені мільйярди, але своїх псів Хазяїн і «сім’я» кинули напризволяще.

В інформаційному просторі гуляли повідомлення, що на Київ вирушили тисячі тітушок із інших міст країни з метою вчинення безладу, і в ту ніч кияни масово вийшли на вулиці столиці. То був неймовірний приклад стихійної самоорганізації, локальної самооборони, коли мешканці великих багатоповерхівок, можливо, навіть досі незнайомі поміж собою, об’єднувалися в дружини і брали під контроль свої двори, вулиці і квартали. Міліція переважно самоусунулась від функцій підтримання правопорядку, тож пересічні кияни – від пенсіонерів до гопників – взялися за справу охорони рідного міста самостійно. Київ, чиї порожні вулиці і площі минулої ночі дихали жахом смертей «Небесної сотні», скинув із себе оціпеніння, і тепер остаточно стало зрозуміло – ніхто цю столицю не візьме, ніякі тітушки і ніякі «беркути», тому що Майдан тепер вирував на кожному перехресті. Влада повністю перейшла в руки народу, і кияни продемонстрували свою справжню людяність і відвагу. Можливо, то був переломний момент, можливо…

В опозиційних народних депутатів мобільні телефони розривалися від дзвінків:

– Алло! Це вам дзвонить командир сумського «Беркута». Ми знаходимося там-то і там-то. Виведіть нас на трасу!

– Алло! Це львівський «Беркут»! Ми… там-то! Нам потрібен коридор!

– Ми складаємо зброю! – Дзвінки від «Беркута» лунали і лунали, і депутати перезиралися, знизували плечима і приймали рішення дати можливість виїхати тим, хто ще вчора, можливо, вбивав майданівців, із Києва.

– Це перемога! – раділи деякі політики. – Це перемога Майдану!

– Ні, – відповідали більш досвідчені. – Це ще не перемога! – Але як стрімко і безжально будуть розвиватися події в наступні місяці в Криму та на Сході країни, тоді мало хто здогадувався. Переважна більшість жила битвою Майдану проти Хазяїна, хоча насправді то була битва за незалежність країни. І цей бій із Хазяїном і «сім’ю» ціною життів хлопців із «Небесної сотні», ціною здоров’я тисяч пересічних протестувальників Майдан виграв. А от битву…

– Алло! Це донецький «Беркут». Це депутат такий-то? З вами говорить командир… Нам потрібен коридор, ми повертаємося додому…

– А от це вже перемога! – сказав досвідчений політик. – Поїду, спробую їх визволити. Бо розірвуть же на шматки!

І справді, розірвали б. Але лінчування «беркутів» однак не змінило б трагічної ходи подій історії, навпаки, лише прискорило б її. Бо доля країни у високий кабінетах Кремля вже була вирішена, і на її мапі вже стояли прапорці з російськими триколорами і креслилася нова «лінія Кобзона».

27

Міжріччя оточував височенний паркан. Охорони ніде не було видно. Біля в’їзду стояло кілька машин, і Саша з розпачем відзначила, що вони з Іваном, на жаль, тут не перші гості. Машини, на щастя, виявилися майданівськими, і на в’їзді вже чатували хлопці з самооборони зі щитами та битами, звісно ж, у помаранчевих будівельних касках, – аж душа зраділа, коли Саша їх побачила. Самооборонівці отримали наказ зайняти Міжріччя і нікого не пускати всередину, намагалися вберегти маєток від мародерів і, найголовніше, не допустити знищення цінних документів, що, можливо, там ще залишалися.

Сашу впізнали, звісно, серед майданцівців із самооборони знайшлися спільні знайомі, тож їх пропустили всередину. Але не далі. На вході в «Хонку», улюблену резиденцію Хазяїна, стояли більш рішуче налаштовані самооборонівці, які, незважаючи на те, що також впізнали Сашу, до будинку не пропустили. Іван начебто навіть і зрадів такому перебігу подій, але Саша не могла змиритися, вона відчувала, що саме там, саме зараз вона зможе знайти щось цікаве, щось важливе, що, можливо, проллє світло на те, де зараз ті два мільйярди доларів, або хто замовив її побиття, та й взагалі, хтозна які ще там можуть ховатися таємниці?!

– Ходімо пройдемося, на страусів подивимося, – Іван налаштувався на прогулянку. Він виглядав втомлено, в його розумінні справа добігала кінця, точніше, її перша частина, і скоро мала насунути друга, більш трагічна і небезпечна, тож варто було перепочити і добре підготуватися.

– Ти йди. Я це сто разів на світлинах бачила.

– А що ти робитемеш? – з підозрою запитав чоловік.

– Мені туди потрібно, – Саша показала на «Хонку».

– Туди не пускають же…

– Ти йди. Я спробую.

Іван знизав плечима і пішов – високий, широкоплечий, кремезний, у будівельній помаранчевій касці, з бейсбольною битою в руці він був схожий на сучасного вікінга, точніше, він був схожий на того, ким і