Нестор Коваль - Гроші. Ч 1. Сизий світанок

26

У дорозі, щоб не гаяти часу, Саша розмірковувала, як би вправніше це зробити – вбити Хазяїна. Для такої місії не потрібно танків чи гармат, достатньо кількох, а в ідеалі – одного постріла з невеликого, у порівнянні з іншою вогнепальною зброєю, пістолета Макарова і трохи сміливості. Пістолет Макарова з набоями вона мала, сміливість і рішучість також були в наявності. Не вистачало лише одного – об’єкта ненависті. Ось вона забігає в «Хонку», відкриває одні за одними двері – кімнати порожні – і раптом бачить чиюсь кремезну постать, що намагається втекти через чорний хід. Ось вона біжить слідом, по ній стріляє якийсь чоловік, можливо, начальник безпеки, але його бере на себе Іван – накидається, скручує руки, буде гарний свідок, коли почнеться судовий процес. Вони вибігають на вулицю, і кремезна постать – а то, без сумніву, сам Хазяїн, біжить в глиб маєтку. Саша вже бачить, що вона бігає швидше, ранкові пробіжки не минули дарма, і намагається скоротити відстань до точного пострілу з ПМ. Хазяїн добігає до стежинки, що викладена пеньками – Саша згадує це парадоксальне відео, на якому президент скаче по ним перед журналістами, – і починає стрибати з пенька на пеньок, кумедно розмахуючи руками. Саша цілиться, натискає гачок, постріл! І прокидається. Сон. На жаль, це лише сон.

За попередніми підрахунками, за три місяці Майдану влада вбила більше сотні людей і ще близько сотні вважаються зниклими без вісті. Вони були вбиті в різний спосіб: застрелені в обличчя картеччю, закидані в голови світло-шумовими гранатами, забиті залізними трубами і бруківкою, що опускали на голови протестуючим руки тітушек, нарешті, розстріляні з автоматів Калашникова і снайперських гвинтівок. Тому Саша вважала, що смерть Хазяїна – людини, через яку це все сталося, стане найсправедливішою відповіддю. Кров за кров. Стільки місяців вона думала про те, як оминути паркани Міжріччя, скільки разів пропонувала опозиціонерам заблокувати маєток, але всі її заклики пролітали повз вуха, ніхто не наважувався зробити такі рішучи кроки. Отже, вона не мала вибору, їх шлях лежав зараз прямо до Міжріччя, де і мало звершитися правосуддя.

Всі блокпости міліції, що стояли на Житомирській трасі, вони минали за режиму повної лояльності. Щоправда, машину інколи, зупиняли даїшники і спецназ, але ніхто не обшукував, не ліз до багажника, хіба що запитували, чого їдуть до Києва.

– Їдемо додому, – відповідав Іван, що повністю відповідало київським номерам на їхньому «шевроле-авео».

– Що везете?

– Дружину! – жартував Іван, і то також було правдою.

З усіх розмов, що вони почули поміж правоохоронців на Західній Україні, з усіх новин, що промайнули в приймачу автомобіля про місцеві події, витікало, що питання про владу тут остаточно закрито – Хазяїн на Західній уже не президент, і президентом ніколи не буде. Хоча він ще й сидів під Києвом, а «Беркут» і внутрішні війська виконували його накази, однак уявити собі його владу в цій частині країни було неможливо.

«Треба щось придумати, – розмірковувала Саша. – Щось нестандартне. Треба дістатися всередину Міжріччя, залізти в «Хонку», його улюблений будиночок. Він, напевне, зараз там. Сидить спокійний, навколо чисельна охорона… Як його звідти виколупати?»

Лояльність правоохоронців несподівано закінчилася на першому ж посту по трасі в Житомирській області. Там уже скопичилося кілька автобусів із людьми, що, очевидно, їхали на Майдан. Міліція в касках і бронежилетах, із зброєю наперевіс їх не пропускала.

– Чому не пропускають? Яка причина? – кричали чоловіки біля автобусів. Вигляд у них був дуже загрозливий, але міліція мала автомати. Хоч поки що до бійки і стрілянини не доходило.

– Такий наказ – нікого не пропускати! Мусимо обшукати автобуси! – відповідали менти. – Давайте, відкривайте двері!

– Чий наказ? Покажіть папірець!

– Що вам ще показати? Тобі автомату мало?

– У нас що – військовий стан?! Чого ви на нас пушки тицяєте?

– А ви що, не знаєте, що в країні відбувається? Ви куди їдете? Що везете?

– Та яка різниця? На екскурсію в Верховну Раду!

– Не можна!

Дискусія тривала по колу і майже ні про що. Одразу стало зрозуміло, що ніхто не поступиться: менти не пропустять, а мужики не розвернуть автобуси, яких на блокпосту ставало все більше.

– Давно так стоїте? – запитав Іван у майданівця років сорока, що, очевидно, їхав до Києва вже не вперше за ці три місяці – так він виглядав, так дивився, наче людина, яка нещодавно пройшла важкі випробування вогнем і залізом.

– Та вже кілька годин, – відповів той. – Сил вже немає терпіти! Взяв би отак і пристрелив цю гніду, – майдановець махнув головою в бік ментів. – Скільки вони наших поклали, зовсім хлопчаків… – На очах його несподівано блиснули сльози, що так різко контрастували з його мужнім суворим обличчям. – Так немає чим, бляха.

Саша стиснула в кишені ПМ. Іван виразно подивився на неї: мовляв, навіть і не думай про це! Раптом з боку блокпосту почувся сухий постріл, потім ще – стріляли в повітря, але ніхто того не розібрав, але й не запанікував, люди тут підібралися бувалі, сміливі, недарма ж їхали на Майдан в найкритичніший момент, вважай, готові до всього. Натовп миттєво попер на ментів, ті хапалися за стволи, але пізно – сильні руки вже вихоплювали автомати і ховали їх у натовпі. З боку міліцейської будки вибігло кілька міліціонерів і дали черги над головами людей. Чоловіки на мить принишкли, не очікуючи нападу зі сторони, а потім кинулися до автобусів. Натомість звідкілясь почали стріляти по ментах у відповідь, і ті враз, не очікуючи такого відпору, поховалися за бетонні блоки. Поки автобуси й інші автомобілі, що застрягли в цій пробці, минали блокпост, невідомі вмілим автоматним вогнем не давали підняти ментам голови. Проте ті вирішили повоювати, і час від часу стріляли по автобусах, намагаючись влучити в колеса.

– Що вони роблять, ідіоти?! – сварився Іван і тиснув щосили на педаль газу. – Навіщо стріляють?!

– Вони ж можуть когось вбити!

– Навіть, якщо не вб’ють, то що робитимуть, коли влучать у колесо? Автобус зупиниться, і звідти вискочать на них тридцять-сорок чоловік з битами і заб’ють, наче мамонтів! Вони що, розстріляють їх усіх? Які дурні мусора у нас! За кого вони воюють? За зека! Таке двадцять років серед кримінальників і в страшному сні не наснилося б, я вже не кажу про ментів! – Іван говорив-говорив-говорив, а сам тиснув на педаль газу, аж поки машина не вискочила на оперативний простір і не помчала по трасі прямо на Київ, тільки тоді він замовк на