Юрій Павлович Винничук - Легенди Львова. Книга друга

зібралися, покинули помешкання свого рабина, той підійшов до комоду, відчинив його, добув мішечок зі скарбом і з усміхом вручив його отетерілому рабинові.

— Що це має означати, раббі? Навіщо ти закликав сюди старійшин і дозволив їм таку грішну брехню?

— Дорогий друже, я хотів тільки показати, з якими людьми я маю до справи.

Фахівці від замків

Розповідають, що той самий руднівський рабин однієї суботи під час служби Божої підійшов до шафки і хотів дістати з неї Тору. Та всі його зусилля відчинити шафу виявилися марними. Вона була замкнена на ключ, а ключа в божниці не було. Рабин спокійно озирнувся до вірних і спитав:

— Чи не має хтось з панів випадково при собі відмикачки?

Каса у безпеці

В надвечір’я Йом Кіпур зібралися всі члени руднівської громади в синагозі і згідно прастарого звичаю серед окриків і зітхань віддавалися молитві. І тут зауважив рабин, що староста громади, який стояв обіч нього, дуже занепокоївся і зблід.

— Що тобі є? — шепнув йому на вухо рабин.

— Що має бути? Нещастя, просто нещастя! Коли я вийшов з дому, то забув замкнути касу. Раббі! Що тепер буде, якщо туди закрадуться злодії?

— Не бійся, — відповів рабин, — вони усі тут.

Злодій

Славетний львівський злодій Янкель Діаманд знайшов гаманець з 400 гульденами. Пішов з ним до рабина і віддав знайдену суму. Заледве Янкель покинув помешкання отетерілого тією порядністю рабина, як раптом господар відкрив, що пропав його годинник. Міг його вкрасти тільки Янкель Діаманд, той самий, який так добропорядно достарчив 400 гульденів.

Рабін вибіг за шельмою, догнав, завернув його назад додому, обшукав йому кишені і відібрав годинника.

— Янкелю, — сказав лагідно рабин. — Я перестав тебе розуміти... Знаходиш 400 гульденів... Чудово!... Усім бо відомо, що ти злодій. Але не! 400 гульденів приносиш до рабина... Знову чудово! А потім крадеш годинника, який не вартує і п’яти гульденів.

На це Янкель Діаманд:

— Я вам так скажу, раббі: віддати знайдене — то добрий вчинок, але красти... прецінь то ж мій інтерес!

Голубине серце візника Хама

Візник Хаїм був надзвичайно доброю людиною. Про таких кажуть: хоч до серця прикладай. Ніхто навіть уявити б собі не міг, що він може кого-небудь скривдити. Ледве чи він колись навіть муху забив. А тому самі розумієте, яким було здивування, коли пішла чутка, що візник Хаїм якусь поважну пані «зневажив чинно», себто по-простому зірвав з голови свого капелюха і пошпурив їй в обличчя.

Ну і був суд.

На суді людей зібралося стільки, що здавалося ніби судять якогось великого розбійника. Всі візники міста Львова прийшли на той суд і, заки він тривав, жодна бричка не їхала містом. І все місто знало: судять візника Хаїма.

— Прошу оскарженого пояснити, чому він потурбував пані Альтман, — звернувся суддя.

— Високий суде! Ця високоповажана пані сіла на двірці у мою бричку і казала себе завезти на вулицю Коперніка до посесії пана дохтора Шлімґольда. Заїхали ми на вулицю Коперніка, став я перед посесією пана дохтора Шлімґольда, зіскочив з брички і чекаю на оплату. Належала мені, як високому суду, певно, відомо, корона.

— Прошу стисліше.

— А тота пані відкриває саквояж, виймає з нього дамську торбинку, замикає саквояж, відкриває торбинку і виймає з неї пулярес, замикає торбинку, відмикає саквояж і кладе туди торбинку, замикає саквояж, відкриває пулярес, виймає тридцять галерів, закриває пулярес, відчиняє саквояж, дістає торбинку, замикає саквояж, відкриває торбинку, кладе в неї пулярес, замикає торбинку, відмикає саквояж і кладе туди торбинку, замикає саквояж...

— Прошу стисліше.

— От я й кажу: «Ласкава пані! Того замало. Належиться мені корона». І пані відкриває саквояж, виймає з нього дамську торбинку, замикає саквояж, відкриває торбинку і виймає з неї пулярес, замикає торбинку і кладе її в саквояж, відкриває пулярес, докладає мені десять талерів, закриває пулярес, відчиняє саквояж, виймає торбинку, замикає саквояж, відкриває торбинку, кладе в неї пулярес, замикає торбинку, кладе її в саквояж, замикає саквояж...

— Прошу стисліше.

— Я й кажу: «Ласкава пані! Змилуйтеся! Відстань від двірця до центру вартує корону. Ви дали замало». А тота пані відкриває саквояж, виймає з нього дамську торбинку, замикає саквояж, відкриває торбинку і виймає з неї пулярес, замикає торбинку і кладе її в саквояж, відкриває пулярес, виймає ще десять галєрів...

Тут уже суддя зірвався з крісла, схопив каламар, і пошпурив у візника Хама з криком:

— Пане Хаїм! Стуліть негайно писка, бо вас шляк трафит, а мене разом з вами!

— Перепрошую, пане суддя, але я власне зробив то саме, що й ви.

Історії про Йосла Маршалка

Філософська діжка

Ой, наш ребе Йосл був сильний філософ. Так, як він міг часом пояснити усе на світі, ніхто не міг. Не вірите? Ха! Бо ви не були у хаті ребе на Личакові, коли ребе й інші великі знавці кабали засперечалися на філософську тему: що є важливішим — внутрішні властивості предмету, чи зовнішні. Суперечка розгорілася така, що в декого піт на чолі виступив, а ребе навіть узяв стару газету і почав махати собі перед носом, як віялом. Авжеж, усім було жарко, бо кожен стояв на свому і не бажав ані на грам поступитися. І що цікаво: кожен наводив свою цитату з Талмуду, яка би мала підкріпити його думку.

Але наш Йосл тільки підсміювався та під’юджував сперечальників одним і тим самим питанням:

— Але чи ви особисто пересвідчилися, яка є різниця між внутрішнім і зовнішнім, га?

І що ви собі гадаєте? Ніхто не сказав, що в житті з цим зустрівся, але, мовляв, усе ж бо описано в книгах. А книги...

— А що книги? — заперечив Йосл. — Книги — нічого не вартують у порівнянні з досвідом. І я вам скажу, покладаючись на власний досвід, що вірити слід тільки внутрішнім властивостям. Саме тим, які ми переживаємо завдяки своїм внутрішнім відчуттям.

Усі присутні зашуміли, дехто засміявся, бо Йосл був не тільки філософом, але й жартуном і на всі випадки життя мав свою дотепну думку.

— Ану-ну, поясніть, ребе Йосл, що ви маєте на гадці.

— Охоче. Я оповім вам пригоду, яка трапилася зі мною минулої зими. Отже, на свята я гостював у Перемишлі, а коли зібрався