Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

36

Емір лежав, трохи піднявшись на подушках, виглядаючи вже зовсім інакше. Його обличчя більше не було сірим і змученим — з’явилися рум’янець і легка тінь усмішки, хоч у погляді залишалася втома.

 

Я сиділа поруч із ним, тримаючи його руку в своїй, і відчувала, як у мене на душі поступово розсіюється тривога. Він почав їсти, спати і навіть жартувати. Це був прогрес, за який я готова була дякувати небесам.

 

Аж раптом двері прочинилися, і в кімнату зайшов дядько Еміра. Його постать, як завжди, випромінювала силу й авторитет, але зараз у погляді було щось м’якше.

 

— Вітаю, племіннику. Бачу, тобі вже краще, — сказав він, підійшовши до ліжка.

 

— Так, дякую, — відповів Емір спокійно, але трохи насторожено.

 

Дядько перевів погляд на мене і несподівано кивнув:

 

— І тобі дякую. Ти врятувала його, навіть не усвідомлюючи цього до кінця.

 

Я відчула, як мої щоки зашарілися, але відповіла впевнено:

 

— Я лише зробила те, що повинна була.

 

— І ти зробила це добре, — дядько знову кивнув, а тоді раптом додав: — Але тепер тобі слід подумати і про себе.

 

Я здивовано подивилася на нього, і він продовжив:

 

— Ти ж розумієш, що твої документи... скажімо так, не в порядку?

 

Ці слова вдарили по мені, мов блискавка. Я й сама знала, що мій гостьовий період завершився, але постійно відкладала це питання через все, що тут відбувалося.

 

— Це зараз не найважливіше, — перебив його Емір, піднімаючись трохи вище.

 

— Це важливо, племіннику, — наполягав дядько, дивлячись на мене з суворістю. — Якщо вона хоче залишитися тут, їй треба налагодити свої документи. А якщо ні, ми вирішимо це за законом.

 

Я стиснула руки в кулаки, відчуваючи, як всередині закипає злість.

 

— Я не втручаюся у ваші справи, — сказала я, дивлячись прямо на нього. — Але якби не я, ви б, можливо, зараз ховали Еміра.

 

— І за це тобі подяка, — відповів він холодно. — Але закон є закон.

 

— Досить, — голос Еміра був тихим, але настільки рішучим, що обидва ми замовкли.

 

Дядько подивився на нього, ніби щось перевіряючи, а тоді кивнув і сказав:

 

— Я лиш хотів попередити. Все у ваших руках.

 

Він вийшов, залишивши нас наодинці.

 

Емір зітхнув і провів рукою по обличчю, ніби намагаючись витерти сліди напруги.

 

— Що це було? — запитала я, намагаючись зберігати спокій, хоча серце калатало.

 

— Це було очікувано, — відповів він, подивившись мені в очі. — І, на жаль, він має рацію.

 

— У чому саме? — я не розуміла, чому він так спокійно це сприймає.

 

— У тому, що ти заслуговуєш на більше, ніж постійний страх. Ти не повинна жити в очікуванні проблем, — його голос пом’якшав. — Але для початку мені треба розібратися з тим, що відбувалося тут весь цей час.

 

Я ледве стрималася, щоб не викласти все про Лейлу одразу. Але він, здається, й сам усе зрозумів.

 

— Лейла... — почав він, і його голос став холодним. — Я думаю, що вже знаю, чому я був у такому стані.

 

— Ти хочеш, щоб я розповіла? — запитала я, намагаючись дати йому можливість вирішити.

 

— Ні, — відповів він після паузи. — Я сам у неї запитаю.

 

Його очі зустрілися з моїми, і я побачила в них не тільки рішучість, а й глибоку вдячність.

 

— Ти хочеш, щоб я підготувала тебе до цієї розмови? — запитала я, не відводячи погляду.

 

Він похитав головою:

 

— Ні. Я за кілька хвилин іду до неї.

 

Його слова були остаточними.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍