Лія Серебро, Олена Арматіна - Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна

37

Емір виглядав, як людина, що відродилася. Його постава, його хода — впевнені, хоча в очах залишився той тягар, який він носив усі ці роки. Після душу він виглядав майже як раніше, але тепер у його погляді читалася непохитна рішучість. Я майже затримувала дихання, коли він вийшов з кімнати, тримаючи чашку кави, ніби це була зброя.

 

— Де вона? — його голос прозвучав рівно, але з відлунням сталі.

 

— Вона зараз у саду, — відповів дядько, навіть трохи нервуючи, хоча це був рідкісний випадок. — Думаю, час настав.

 

Емір лише кивнув і направився туди. Я, звісно, не втрималася і пішла слідом. Ну хто б міг мене зупинити? Нехай навіть за кущами буду ховатися, але я мушу почути, що він їй скаже.

 

Лейла стояла біля фонтану, милуючись своєю відображенням у воді. Вигляд у неї був розслаблений, ніби це не вона виношувала підступний план, аби довести Еміра до лікарняного ліжка. Вона помітила його наближення і одразу змінила вираз обличчя на турботливий, хоч і трохи винуватий.

 

— О, Емір, нарешті ти на ногах, — її голос був м'яким, майже солодким. — Як я рада тебе бачити таким...

 

— Лейла, — перебив він її, і цей різкий тон змусив її замовкнути. — Ми маємо поговорити.

 

Вона знітилася, але намагалася зберегти спокій.

 

— Звісно, любий. Про що?

 

— Про те, чому я майже помер у власному домі, — його слова вдарили, як грім. — І чому тільки після того, як ти припинила "піклуватися" про мене, я почав одужувати.

 

— Що ти таке кажеш? — її голос затремтів, але вона швидко взяла себе в руки. — Я робила все, щоб допомогти тобі. Я ж ночами не спала, хвилювалася за тебе...

 

— І годувала мене ліками, які могли вбити, — його погляд став льодяним. — Не треба, Лейла. Ми обидва знаємо, що ти робила і навіщо.

 

— Це брехня! — вона почала захищатися, відчайдушно. — Це все вона! — Лейла вказала в мій бік, ніби я була джерелом усіх її проблем. — Вона намагається налаштувати тебе проти мене, вигадує про мене жахливі речі, щоб зайняти моє місце...

 

Емір навіть не глянув у мій бік.

 

— Лейла, — сказав він спокійно, але його голос був наповнений такою владою, що навіть я відчула мурашки. — Місце у моєму житті треба заслуговувати. І ти його втратила.

 

— Ти мені не віриш? — тепер вона виглядала наляканою.

 

— Я вірю лише тому, що бачив і відчував, — його голос залишався сталевим. — І бачив я, як ти роками розбивала довіру між нами. А відчував я лише слабкість і безпорадність, поки ти продовжувала вдавати, що тобі небайдужий мій стан.

 

Вона знову намагалася щось сказати, але Емір жестом її зупинив.

 

— Це була остання крапля, Лейла. Я не збираюся це терпіти. Ти залишаєш мій дім.

 

— Ти не можеш так зі мною вчинити! — вона майже закричала, але тут з'явився дядько.

 

— Він може, — сказав дядько, спокійно стоячи поруч із Еміром. — І він це зробить.

 

— Що ж... — її голос став холодним, майже отруйним. — Ви ще пошкодуєте. Усі ви.

 

Вона різко розвернулася і пішла, майже впевнена, що це лише тимчасова поразка. Але я бачила, як її руки тремтіли, і знала — це не кінець.

 

— І що тепер? — запитала я, коли ми залишилися наодинці з Еміром.

 

Він обернувся до мене і зітхнув.

 

— Тепер, — сказав він, — я розбираю завали, які сам допустив у своєму житті.

 

Його очі були тверді, але в них з'явилося щось нове. Надія.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍