Mary Uanni - Рудик, Mary Uanni

— Це ти добре справився, — відповіла я, зустрівши його погляд. Його очі, такі спокійні й глибокі, змусили мене зупинитися на кілька секунд. Я не могла відвести погляду, і, здається, він це помітив.

— Ну, хтось же має вигравати для нас повагу, — він підморгнув і ледь помітно посміхнувся. Його усмішка завжди була особливою — не яскравою, але достатньою, щоб розтопити будь-який лід.

Коли ми підійшли до їдальні, я почала помічати, як кілька пар очей слідкують за нами. Особливо за Лукою. Його перемога над Бурим залишила слід у таборі, і тепер, здавалося, кожен хотів перевірити, чи він такий сильний, як виглядає. Я відчувала, як заздрість і підозра просочуються в ці погляди. Вони здавалися колючими, але мені було байдуже. Я знала, що ми цього досягли своєю роботою. Ніхто не має права цього заперечувати.

Маша зупинилася біля дверей їдальні, обертаючись до нас із широкою посмішкою.

— Гей, ви двоє! Давайте швидше, я вже їсти хочу! — вона кинула жартома, махнувши рукою.

— Ми вже йдемо, не поспішай так, — сказав Лука, але його тон був м’яким, зовсім без докору.

Коли ми зайшли всередину, повітря було наповнене запахами гарячого обіду. Я зупинилася біля столу з підносами, обираючи, що взяти. Лука нахилився до мене, дивлячись на мої вибори.

— Не забудь про десерт, — шепнув він. Його голос був низьким і теплим, і я не змогла втримати усмішки.

— Це ти про який? Торт чи яблуко? — запитала я, грайливо піднявши брову.

— Я про торт, звісно. Хіба можна жити без солодкого? — він посміхнувся, і в його очах промайнуло щось жартівливе.

Маша, почувши наш діалог, засміялася:

— Ну звісно, Лука про торт, а ти, Єво, завжди вибереш щось корисне, правда?

Я знизала плечима, беручи все ж таки яблуко.

— Хтось у цій команді має дбати про здоров’я.

Влад із Шпаком уже сиділи за столом і жваво сперечалися про щось технічне. Я сіла поруч із Машею, а Лука зайняв місце напроти мене. Його рука ледь торкнулася моєї під столом, і я відчула, як по тілу пробігло тепло. Це був невеликий жест, але він значив для мене більше, ніж усі слова.

— Як думаєш, вони довго ще на нас зиркатимуть? — прошепотіла я, кивнувши в бік іншої команди, яка сиділа за сусіднім столом.

Лука глянув у їхній бік, але зовсім ненадовго, потім перевів погляд назад на мене.

— Нехай дивляться, якщо їм подобається. Але це нічого не змінить. Ми зробили свою справу, і тепер вони можуть лише спостерігати, — він сказав це так впевнено, що я відчула, як гордість наповнює мене.

Маша, помітивши мою реакцію, тихо засміялася:

— Ну все, Єво, здається, тебе Лука вже захищає більше, ніж усю нашу команду разом узяту.

— Що? Ні, це просто... — почала я, але Лука зупинив мене, перебивши.

— Вона права, — сказав він, і його очі знову зустрілися з моїми. — Я завжди тебе захищатиму.

Ці слова прозвучали так просто, але водночас так щиро, що я лише кивнула у відповідь, не наважуючись щось додати.

Після обіду ми всі повернулися до нашої кімнати для відпочинку. День видався виснажливим, але настрій був на висоті. Маша сиділа на дивані біля вікна, підклавши під себе ноги, і крутила в руках свою пляшку з водою. Її зазвичай жваве обличчя мало задумливий вираз, і я відразу зрозуміла, що щось тут не так.

Я підійшла до неї і сіла поруч, упершись ліктями в коліна і підборіддям у долоні. Лука залишився стояти біля дверей, обговорюючи щось із Владом, а Шпак, як завжди, завис біля свого планшета, пірнувши в якісь технічні штуки. Але мою увагу зараз повністю займала Маша.

— Що таке? — запитала я, нахилившись до неї трохи ближче. Її обличчя було наполовину освітлене вечірнім сонцем, яке просочувалося крізь жалюзі. Її світле волосся злегка відкидало тінь на плечі, і я помітила, як вона нервово крутила кришку пляшки.

— Що? Нічого, — відповіла вона, але голос звучав занадто тихо, щоб я могла їй повірити.

Я всміхнулася і трохи нахилила голову, намагаючись зустріти її погляд.

— Машо, давай без цього. Я знаю тебе, як свої п’ять пальців. Що трапилося?

Вона все-таки підняла очі на мене, і я побачила, як її щоки трохи почервоніли. Цього було достатньо, щоб у мені прокинувся інтерес.

— О-о-о, що це таке? Хтось мені здається дуже сором’язливим. Розказуй уже, я ж бачу, що ти вся сяєш, — не відступала я, жартома тикнувши її пальцем у плече.

Маша зашарілася ще більше, відвівши погляд до вікна.

— Добре, — видихнула вона нарешті, опускаючи пляшку на підлогу. Її голос став трохи тихішим, і вона нахилилася ближче до мене, ніби боялася, що хтось почує. — Мені... подобається хлопець.

Моє серце на мить підстрибнуло від цікавості. Я не могла втриматися, щоб не усміхнутися ще ширше.

— Хлопець? Ну, нарешті! І хто ж це такий щасливчик? — запитала я, дивлячись їй прямо в очі. Вона знову відвела погляд, трохи закусивши губу.

— Це... Алекс, — тихо промовила вона, і моєму здивуванню не було меж.

— Алекс? Наш Алекс? Той самий, який зараз десь тренується із сусідньою командою? — я не змогла стримати сміх, але не з насмішки, а від щирого здивування.

Маша кивнула, все ще не наважуючись глянути мені в очі. Я помітила, як її пальці нервово погладжували тканину на колінах.

— Ну, він справді класний хлопець. Тільки чому ти раніше про це не сказала?

Вона нарешті підняла голову, і на її обличчі з’явилася легка усмішка.

— Не знаю... Я просто не була впевнена. А тепер... тепер я бачу, що він мені справді подобається. Він такий... милий. І... сильний. І завжди знає, що сказати, — вона говорила це майже пошепки, але кожне її слово звучало щиро.

Я дивилася на неї, намагаючись уявити їх разом. Алекс дійсно був хорошим хлопцем — добрий, розумний, з почуттям гумору. І я бачила, як він дивився на Машу іноді, коли думав, що ніхто не помічає.

— Машо, ти ж знаєш, що він теж на тебе дивиться, правда?