Соломія Лісневська - Зрада. Двічі в одну річку, Соломія Лісневська

— Ми вже зможемо, доню, — відповіла я, обережно простягаючи руку до її щоки, щоб погладити її. — Заради тебе. Заради нього. І заради нас самих.

Валя трохи усміхнулася і обережно поклала свою руку поверх моєї. В її погляді було щось таке, чого я раніше не бачила — довіра. Вона не завжди була поруч у цей непростий час, і я розуміла, чому. Її тягнуло до її життя, її мрій, але зараз я відчувала, що ми знайшли якийсь спільний ґрунт. Ми більше не були лише матір’ю і дочкою, між нами виникло щось більше — партнерство, спільна сила.

— Він зовсім малий, а вже такий серйозний, — пожартувала Валя, нахилившись ближче, щоб побачити Олександра.

Я посміхнулася. Її слова звучали легко, майже безтурботно, але в мені вони викликали щось зовсім інше. Олександр і справді здавався мені незвичайним. Його крихітні пальчики ледь помітно стискали мою піжаму, його дихання було рівним і теплим. У ньому було стільки життя, що я почала вірити, що це життя зможе змінити і нас із Валею. Може, він стане тією світлою ниткою, яка витягне нас із нашої темряви.

— У нього вже сильний характер, — додала я, згадуючи, як важко було змусити себе знову стати мамою, дати собі цей другий шанс.

Валя замовкла, але я бачила, як вона задумалася. Її очі ковзали з мене на брата, і в них з’являвся вираз якогось тихого, але стійкого рішучого почуття.

— Ми впораємося, мам, — сказала вона після довгої паузи, дивлячись мені прямо в очі. — І з ним, і з… усім іншим.

Я зрозуміла, що вона має на увазі. Два немовляти. Два різних життя, які тепер залежать від нас. Мій син і донька Ігоря та Каті. Здавалося б, це повинно було бути складніше, ніж я могла витримати. Але в цей момент, дивлячись на Олександра і на Валю, я відчула, що вона має рацію.

Ми впораємося.

***

Минуло п'ять років. Стільки часу пішло, щоб почати дихати вільніше, щоб перестати боятися кожної хвилини без нього. Але рана так і не затягнулася до кінця, хоч як би я старалася. Я навчилася приховувати її, навчилася жити з болем. Але забути? Ні. Я все ще пам'ятала його голос, його руки, його силует у дверях. Пам'ятала кожну мить до тих останніх хвилин, до того, як його відвезли в операційну, і він пішов назавжди.

Я виїхала на трасу з дітьми в машині, прямуючи в село до матері Ігоря. Вона переїхала туди відразу після його смерті, не змогла більше жити в місті, де все нагадувало про сина. Валя сиділа поруч, дивилася у вікно, а молодші дівчатка та хлопчики спали на задньому сидінні. Мені прийшлося купувати велику машину. З долгами ми розібралися в нас були докази, що підпис Ігора насправді підробили. Нам повернули бізнес мого чоловіка і я почала потрохи сама їм займатися. І в мене вийшло… я дійсно впоралась. 

Погода була спекотна, повітря розжарювалося, як у липневому пеклі, і, незважаючи на ввімкнений кондиціонер, мені здавалося, що спека проникає просто під шкіру. Я думала про те, як нас прийме свекруха, як проведемо цей день. Останні роки я часто відвідувала її з дітьми. Вона сильно постаріла після смерті Ігоря, очі згасли, постава стала сутулою, але щоразу мені здавалося, що, незважаючи на її печаль, вона знайшла своє тихе місце у світі.

Раптово щось глухо клацнуло під машиною, кермо смикнулося вліво, і я ледь утримала машину на трасі. Серце підскочило до горла, у голові промайнула думка - "пробило колесо". Машину різко занесло, і я з'їхала на узбіччя. Колеса скрипнули, зарившись у пісок, і машина зупинилася.

- Мамо, що сталося? - запитала Валя, стривожено повернувшись до мене.

- Усе гаразд, просто колесо, - я видихнула, намагаючись повернути собі контроль. - Потрібно його замінити.

Я вийшла з машини, оглядаючи її. Праве переднє колесо було спущене. Ми опинилися посеред безлюдної траси, навколо не було жодної машини. Я насупилася, намагаючись згадати, як давно востаннє міняла колесо самостійно. Усе, що мені потрібно було - це домкрат і запаска.

Але домкрат, як на зло, заклинило. Я возилася з ним під жарким сонцем, відчуваючи, як піт стікає по спині, а руки тремтять від напруги. Діти почали хвилюватися, молодша донька прокинулася і почала тихо плакати, а я не могла нічого вдіяти, окрім як здавлено вилаятися крізь зуби. Усередині мене зростав відчай. 

- Ну ж бо... - видихнула я, намагаючись заспокоїтися. - Чортів домкрат...

І тут я почула, як поруч зупинилася машина. Гул двигуна заповнив повітря, і я інстинктивно повернулася. На узбіччі зупинився джип, масивний і темний, який не був схожий на жодну з тих маленьких машин, що проїжджають повз.

З нього вийшов чоловік. Високий, широкоплечий, із засмаглою шкірою і впевненою ходою. Він повільно наблизився до мене, і я раптом відчула, як усе всередині мене напружилося. Незнайомець був привабливим, з легкою щетиною і серйозним поглядом. Його футболка була темною, вона прилипла до тіла від спеки, і я помітила, як по його скронях течуть краплі поту.

- Привіт, - заговорив він низьким, хриплуватим голосом. - Схоже, у вас проблеми.

- Так, - я із зусиллям видавила із себе. - Пробило колесо. Домкрат заклинило.

Чоловік кивнув, глянувши на машину.

- Давайте допоможу. У мене є інструменти, - він попрямував до свого джипа, відчиняючи багажник і дістаючи домкрат та інструменти для заміни колеса.

Я стояла поруч, дивлячись, як він вправно і швидко взявся за роботу. Кожен його рух був упевненим, точним. Його сильні руки не залишали шансів механіці, немов він знав кожну деталь цієї машини із заплющеними очима.

Я стояла трохи осторонь, спостерігаючи, як його спина вкрилася потом. У якийсь момент він витер лоб, і, мабуть, відчувши спеку, зняв футболку. Я мимоволі зловила себе на тому, що дивлюся на його оголені груди. І тут я побачила його шрам - довгий, глибокий, що тягнеться вздовж грудей, ніби його серце колись буквально виймали з тіла.

Я застигла, не в силах відірвати погляд від цього шраму. Чоловік, помітивши мій погляд, трохи насупився, але продовжив возитися з колесом.