Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

Ярема пригадав, на кого перетворився Гнат останнім часом, і вирішив, що не кривить душею.

— Так, загинув.

Напевно, досі пиячить на пасіці. Досі не знає, що Варган пішов на той бік.

— Що мені лишалося робити, Яремо? Воювати з головою Таємної Варти? Усі папери він мав із собою. Я підписав, — зітхнув Чарнецький. — А він усміхнувся, рекомендував не патякати про оборудку, кинув мені під ноги дукач і забрався геть. Мерзота!

Кривденко наробив собі ворогів на кілька життів уперед, подумав Яровий.

— Але навіщо йому твій острівець? — спитав характерник.

— У нього є власний маєток, радше невеликий замок. Коли добре пошукати, то й інші домівки знайдуться.

— Юхиму романтики захотілося, — злісно відповів Зіновій. — Ти, мабуть, не чув — він собі фаворитку завів.

— Не чув.

— Сивина в бороду, біс у ребро. Коханка, така собі Майя, сама з лав Таємної Варти, вдвічі молодша за нього... Кажуть, що неабияка красуня. Стрімко зробила кар'єру. Подейкують, що Юхим настільки в неї втюхався, що готує її на своє місце, — Зіновій постукав по атласу і повернув його шляхтичеві. — Коли вже Орду викинули з Києва, любчики захочуть відпочити наодинці.

— Там його і пошукаю, — Ярема глянув на малу, запам'ятовуючи помітку. — Дякую, Зіновію. Ти дуже допоміг.

— Ех, Яремо... Я досі про це Ірині не розповів! Лишень уявлю, як доведеться пояснювати дружині, чому ми більше не поїдемо до її улюбленого острівця — і настрій зникає... Ганьба, та й годі. Хочеться рвати волосся від того, як нахабно у мене забрали найкращі родинні землі, — Чарнецький скрушно похитав головою. — Там, де відпочивали мої предки, там, де мали відпочивати мої нащадки, якийсь вишкребок шпекає шльондру! Чи вона його шпекає, біс їх розбере...

— Я потривожу їхні медові ночі, — підморгнув Яровий. — Тільки не прохопись про це жодній душі. Домовилися?

— Могила! — Схвильований дипломат розлив по келихах залишки вина. — За таке варто випити.

Келихи дзвінко цокнули.

***

Час зламався, і не було на те ради. Спогади розірвалися, зібгалися, наче подерті папірці, розлетілися навсібіч. Яскравими фарбами дні та ночі перемішалися у брудну пляму. Події перекрутилися, заплуталися зміїним кублом, не бажаючи займати належні комірки у сховах пам'яті. Доводилося постійно згадувати, який сьогодні день.

Що було вчора.

Що було позавчора.

Здавалося, ніби вибух трапився кілька годин тому.

Той огидний дотик! Це він спотворив біг часу... Чи це далося взнаки отруєння Потойбіччям, про яке казав Варган?

Потривожене плесо світоладу мерехтіло спотвореними колами.

Не пам'ятав, як після вибуху повернувся до сховку. Пригадував окремі фрази, Савків плач, бандуру Василя. Раптом гуркоче бій, кров і порох, Катря біжить на барикаду, кулі розсікають повітря. Дві години? Дві доби. Падає зелений стяг. Шабля у його руці пробиває чужі груди, скрегоче на кістках. Ярема зникає у горлянці задимленої вулички. Хтось сидить посеред дороги і беззвучно волає, споглядаючи куксу, яка била фонтаном, замість правої ноги. Переможні крики. Вибухи, вибухи, вибухи. Стрільці на дахах. Мертві тіла пливуть Дніпром. Відірвані кінцівки, пробиті голови, рожеві тельбухи. Пожежа ночі змінюється згарищем дня. М'язи скрутило втомою, очі засипало піском.

Він не встигав осягнути пережите.

— Тепер ми помстимося за Орден, — обіцяє Ярема, повернувшись від старшого брата.

Перші шпальти свіжих газет сповіщають про хитромудрий план гетьмана Ярового і самовідданий подвиг уцілілих характерників, що кров'ю змили ганьбу Сірого Ордену. Вбивцею Темуджина називають Пилипа Олефіра, і Северин радо віддає лаври.

— Яків дотримав слова, — дивується Ярема і вкотре перечитує рядок із іменем Варгана. — Це ж треба!

То було вчора? Ні, кілька днів тому.

Пішки до Лютіжа. Дороги переповнені біженцями, що повертаються до покинутих осель. У людському потоці легко сховатися від небажаної уваги. Здалеку лунають сурми, всі сходять обабіч, аби пропустити підкріплення. Люди кричать воякам слова підтримки. Ярема теж кричить.

— Хочеш повернутися до січовиків? — питає в нього Катря.

— Хочу, але пізніше.

Щезли зневіра і безнадія, розчинились у тому вибуху, несуться радісні співи, коли той вибух стався? Здається, ніби цієї ночі...

Гнат розвалився біля огорожі на ослінчику, роздягнений до пояса. Шаблі в пилюці, пляшка в руках: вартує. Розгледів їх, замахав, підвівся. З кривою посмішкою спитав, де загубили найстрашнішого звіра. На Яремову відповідь розсміявся, побачив їхні лиця і вдавився сміхом. Перепитав без посмішки, отримав ту саму відповідь. Пляшка полетіла на дорогу. Гнат зблід, схопив Ярового за плечі, змусив розповісти, як це сталося.

— Ні, не поховали. Від тіла нічого не лишилося.

Похапцем прочитав Пилипового останнього листа і схопив залишеного йому варгана. Вигляд мав такий причмелений, що пасічник, який визирнув з хвіртки, поцікавився, що за шляк його трафив.

— Помруть усі, — озвався Бойко глухо.

— Ага, — відповів бджоляр, зникаючи за воротами. — Я ваших коней приготую.

Савка глянув на блідого Енея і зарюмсав.

— Я помер багато років тому. Тої самої миті, коли встромив ніж у власні груди, — Гнатів погляд згас. — Тоді я здох. А все це — лише посмертя.

Він обвів ватагу почервонілими, набряклими від сліз очима.

— Ми всі загинули у ніч срібної клямри, але навіть не помітили. .. І продовжили вдавати живих.

Варимося у Ґадриному мареві, про яке навіть не підозрюємо, подумав Северин.

Заплаканий Савка обійняв Гната. Той сумирно стояв, мовчки втупившись у землю.

— Бевзь я, бевзь, — бубонів характерник. — Бачив, що йому недовго лишилося... І однаково не попрощався.

Катря безслівно поцілувала брата в чоло.

Шаркань угледів гостей, весело заіржав і спробував стати дибки, мало не хвицьнувши господаря копитами від нестримної радості.

— От дурник, — усміхнулася трохи Катря.

— З цим було найважче, — повідомив бджоляр. — Неслухняний, неспокійний. Хоче