Павло Сергійович Дерев'янко - Пісня дібров, Павло Сергійович Дерев'янко

голови скасовано. Як ви вправно того вилупка в землю закопали! — із захватом говорив Чарнецький. — Вірніше, підірвали.

— Я особисто змайстрував вибухівку, — не втримався Яровий. — Але мій друг заплатив за вбивство власним життям.

— Тоді перший тост — за упокій його душі.

У бенкетній залі чекав обід: кропив'яний борщ, печеня з качки, молоді овочі, біле і червоне вино, фруктові льоди на десерт. Від самого Чорткова Ярема не бачив такого розкішного столу.

— Вибачай, що так бідно, але з їжею у столиці наразі скрута.

— У тебе збочене розуміння слова «скрута», — характерник змочив руки у піалі для омовіння і витер серветкою долоні.

— Добре мати кількох друзяк серед чумацького цеху, — Чарнецький підморгнув. — Вони навіть воду до пустелі привезуть за вигідну ціну!

Він запросив гостя сідати до частунку.

— Ех, Яремо! Хто, як не ви, сіроманці, — дипломат вказав на карафу з червоним вином, і шляхтич кивнув. — Якби тебе раніше послухали! Ти ж усе передбачив. А вони натомість... Йолопи.

Дипломат розлив вино по келихах і підняв свого.

— За вічний спокій твого друга.

Не встиг Ярема занурити ложку до борщу, як дипломат уже проголошував наступний тост:

— За вас, за характерників!

— Будьмо, — відповів Яровий.

Випили вдруге і, нарешті, приступили до обіду. Кілька хвилин тривала зосереджена тиша.

— Бачу, твоєму маєтку пощастило, — зауважив Ярема, покінчивши з борщем.

— На превелике диво, вкрали небагато. Найдорожчі цінності я вивіз, але менше з тим... Приємно повернутися додому і не вгледіти посеред обіднього столу купу вистиглого калу!

— Смачного, — характерник приступив до печені.

— Навзаєм! — Зіновій промокнув рота кутиком серветки.

— Але з реноваціями почекаю. Перемога — то чудово, проте...

— Ти не певен, що Київ не паде вдруге, — продовжив Яровий, наминаючи печеню. Куховарили у Чарнецького відмінно.

— Саме так, — кивнув Зіновій. — Я вірю в нашу перемогу, не подумай, але нехай ті смарагдові змії відповзуть подалі за Дніпро... До того ж я маю інший резон.

— Який це?

Чарнецький з урочистим виглядом поновив келихи.

— Я скоро стану батьком! — проголосив радісно.

— Овва! Мої щирі вітання.

За це випили до дна.

— Ірина в Барселоні, до народження немовляти місяць, і рухати вагітну зараз не можна, — розповідав Чарнецький із усмішкою. — Сподіваюся, Різдво цьогоріч ми святкуватимемо тут! Усі втрьох.

Його захоплена оповідь про дружину, її стан і плани щодо малюка свідчили, що попри колишні негаразди подружжя Чарнецьких перейшло до нового етапу стосунків. Яремі все це здавалося неймовірно далеким: мирне життя, будинок, шлюб, вагітність, діти...

— А як твоє кохання? — поцікавився дипломат.

Вони перейшли до десерту і карафи білого.

— Сильвія Ракоці, правильно? Чи ви розбіглися?

Через останні події Ярема не згадував кохану, ніби відклав її у далекий закамарок свідомості, але Чарнецький одним запитанням розбив крихку мушлю, дістав перлину спогадів на світло, і старі тривоги ожили знов.

— Я досі плекаю почуття до неї, але ми давно не бачилися... Сильвія воює там, я воюю тут. Кожен за свою батьківщину, — характерник помовчав, бовтаючи десертною ложкою у рештках талого морозива. — Сподіваюся, що ми зустрінемося... І зуміємо продовжити розпочате.

За це і випили.

— То що привело тебе, друже мій? — Чарнецький відзначив смуток співбесідника і перевів розмову на нову тему. — Навряд чи пошуки втраченого ока.

— Мені, Зіновію, дуже кортить душевної розмови з кількома натхненниками знищення Сірого Ордену, — відповів Яровий прямо. — Один із них — Юхим Кривденко. Мені стало відомо, що ти можеш знати, де його шукати за стінами штабу Таємної Варти.

— Вибач за питання, друже, але змушений зберігати обережність: від кого ти таке почув? — насторожився Зіновій.

— Брат розповів, — Ярема скривився. — Хоче змінити голову Таємної Варти, тож наші інтереси випадково збіглися.

— Катюзі по заслузі! — Дипломат підхопився і радісно підняв руки до стелі. — Нарешті той сучий син вдавиться власним лайном!

Він зробив кілька складних танцювальних па, махнув кулаками, ніби товк пику невидимому Кривденку, після чого одним довгим ковтком допив свій келих.

— Я достеменно знаю, де його шукати, — очі Зіновія сяяли. — Маєш мапу? Дорогу тобі позначу.

— Звідки такі знання? — Малюк сягнув рукою до внутрішньої кишені, де завжди носив надірваний, побитий часом, але досі надійний характерницький атлас.

— Бо той виродок відібрав мої землі!

Справа приймала цікавий поворот.

— Ось тут, — Чарнецький знайшов потрібну сторінку, тицьнув на мапу пальцем. — Біля Рудого села. Мій прадід, як годиться благородному панові, виграв ці землі в карти у такого собі Залєського...

— Гербу Правдич, — миттю згадав Ярема. — Згаслий рід.

— Так-так, це він. За наказом діда тут біля річки викопали чудове затишне озерце, а посеред нього лишили мальовничий острівець, де звели хатинку. Цим дарунком мій дідо потішив бабцю на тридцятиріччя шлюбу. Батько і мати щоліта відпочивали там, і мене малого брали. А коли я виріс, теж відпочивав там із дружиною! Хотів дещо підлатати, дещо перебудувати, бо дім уже старенький, але...

— Але прийшов Юхим, — здогадався Яровий.

— Сучий син! — Чарнецький вгатив кулаком по стільниці, посуд брязнув. — Це було незадовго до війни. Припхався без попередження просто до мене на службу, падлюка, без жодного вступного слова запропонував викупити ці землі. Я відмовив, адже то родинне кубельце для тихого відпочинку, а лайножер на це розклав переді мною кілька огидних дагеротипів і сказав, що зменшує пропозицію до одного дукача, а якщо не погоджуся, то він оприлюднить знімки моєї дружини 3... 3...

— Я зрозумів, про кого ти.

Енеєва інтрижка багато коштувала Зіновію.

— Той сірома