Велена Солнцева - Не можна вбити, Велена Солнцева

Частина 37

Настя

Мені було жарко, хоча це ще м'яко сказано. Все тіло буквально плавилося, і вибратися з цієї вогняної пастки було неможливо. Здавалося язики полум'я вже танцюють перед очима, ще трохи й спалахне волосся. Поруч пролунало жалібне скиглення, розліпивши важкі повіки прохрипіла:

-Розбуди це чудовисько.

Мене придавив до землі Захар, утримуючи на місці і не даючи рухнутися. Це від нього йшов цей пекельний жар, від якого навіть замерзла земля в радіусі метра встигла розтанути, що в такому разі говорити про мене. Цербер слонив голови набік, ніби намагався зрозуміти що я там пробурчала.

-Кажу господаря розбуди.

Зробити це самій не виходило. Я вже разів десять його щипала, намагалася вкусити, але в результаті ледь зуби не зламала об його шкіру, навіть за волосся смикала, але він спав здоровим богатирським сном.

Нарешті пес зрозумів чого я хочу, і підійшовши до господаря облизав його обличчя, було нуль реакції, тому цербер злегка прикусив ніс і потяг.

-Я тебе вб'ю. - пролунало грізне гарчання, і демон нарешті відкрив свої червоні очі.

-Давай потім вбивати його будеш. - поспішила сказати, бо терпець вже вривався. - Випусти мене.

Захар перекинувся, розтискаючи руки, даючи мені довгоочікувану свободу. З підвиванням підскочила і кинулася на застиглу землю, ближче до холоду, де випав свіжий, холодний, такий білий і пухнастий сніжок. Мені здавалося від мене пар клубами валить.

-Ти вирішив мені спалення влаштувати? - з насолодою розтираючи по обличчю сніг спитала демона, який з подивом дивився на мене.

-Чому ти не поставила екран? Я ж міг і спалити тебе.

Зло подивилася на хлопця, точніше зараз на демона.

-Може перетворишся знову на людину? У тебе тоді й мізки краще працюють. Цілком можливо нарешті згадаєш, що я не знаю ні про який екран. - останні слова прокричала, засипаючи сніг за пазуху.

Червоні очі зло блиснули.

- Хтось занадто зухвалий став?

Я сама відчувала як у мені щось змінюється, як важко контролювати душевні пориви. Як усе складніше приховувати свій справжній характер, хоча раніше мені це більш ніж вдавалося, тільки Катя знала про цю особливість. Чим більше я дізнаюся про людину, тим відкритіше себе з нею веду, а Захара я знала вже достатньо щоб побоюватися, але при цьому довіряти.

-Я б подивилася на тебе, якби хтось смажив тебе живцем.

-Вибач, не подумав.

Він підійшов ближче, уважно розглядаючи мене. Судячи з червоних рук, опік все ж таки є.

-Потерпи. - Він поклав руку мені на груди, жар знову обпалив, правда цього разу заспокоюючи, а не обпалюючи. - Ось так краще.

Не встигла я розслабитися, як він уже полоснув своїм кігтем по моїй руці і присмоктався до ранки, правда зробив лише один ковток.

-Краще?

Прислухалася до внутрішніх відчуттів - печіння минуло, жар спав, і я нарешті відчула холод землі, на якій сиділа.

-Так.

-Добре. - Він підхопив одну із сумок. - Зараз повернуся.

Він залишив мене наодинці з цербером, який чекав моєї подяки за свій героїзм, ось тільки у мене і до нього були запитання.

-Де Щур?

Знову ці схилені набік голови, і безневинний погляд чорних очей.

-Ти його не зжер?

Мені здалося чи в нього скривджено опустилися брови?

-Господиня. - долинуло звідкись збоку.

Сумка виявилася закутана краєм покривала. Щур був цілий і неушкоджений, і навіть ситий, судячи з його об'ємного живота.

-Ти цілий? - поточнила про всяк випадок.

-Він мене укутати та гріти. – пропищав гризун.

-Правда?. - навіть зворушилася доброті триголового пса, вирішивши що він таки гідний похвали.

-Який же ти молодець, розумний цербер. - Погладила його по головах і дозволила лизнути свою руку. - А ти не розмовляєш?
Відповів мені Захар, який якраз підійшов. Я його не помітила, зайнята фамільярами.

-Він ще маленький, цербери говорять лише після сорока років.

-А скільки йому? – обережно спитала.

-Двадцять п'ять.

Захар знову був людиною, як виявилося у сумці був змінний одяг.

-Пішли, перекусимо на ходу.

Він простяг мені бутерброд, загорнутий у промаслений папір. У животі гулко загуркотіло, варто було тільки відчути приємний аромат шинки. Непомітно сунула трохи сиру Щуру, принаймні мені здавалося, що непомітно.

-Вони переважно харчуються енергією. - помітив мій маневр Захар.

-Святим духом ситий не будеш.

-А я про святий і слова не сказав.

Чим ближче ми підходили до лісу, тим більше у мене псувався апетит, і все через запах. У повітрі витав важкий сморід мертвечини та гарі.

-Чим так смердить? - притиснула руку до носа, намагаючись таким чином хоч якось приглушити цей запах.

-Скоро звикнеш.

Вірилося насилу, обережно ступаючи йшла за Захаром слід у слід, намагаючись не відставати. Цей ліс мене лякав, вселяючи жах. Навіть не знаю що лякало більше, голі гілки дерев, обвиті павутинням, чи кістки тварин, а може й не тільки, що хрумтіли під ногами.

-Мені тут не подобається. - тихо прошепотіла, боячись потривожити давнє зло, яке напевно тут є.

-Тут нікому не подобається. - також пошепки відповів Захар, вивуджуючи з чохла арбалет.

-Ти ж маг.

-Іноді однієї магії недостатньо, дивися уважно під ноги.

Ось навіщо він це сказав, я почула хрускіт під підошвою черевика і пронизливий писк, від якого закладало вуха.

-Та твою ж матір Настя, біжимо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍