Джулія Рейвен - Не повертай мене, Джулія Рейвен

— Як скажеш, братику.

Закотивши очі, я приречено киваю на докази Ніка. Він невиправний у своїй простодушності. Нехай і далі обманюється вірою у відданість Емми. Я не заважатиму.

Мені зараз важливіше, як там Мія. Одна, тендітна, із хворим чоловіком у величезному будинку, де ніхто не прийде на допомогу. 

Липке почуття страху кольнуло нутро, варто було лише уявити безпорадність Мії перед цим садистом. Ніколи собі не пробачу, що вона повернулася до нього. До людини, яка завдала їй стільки болю.

«Тримайся, лялечко, я скоро виберуся. І більше ніхто не посміє тебе образити».

 Очевидно, давати нам спокій ніхто не збирався, щоб життя зовсім малиною не здавалося. За дверима почувся приглушений гул голосів і чиясь сварка. Жаль, розібрати слова не зміг.

— Задовбали! — докірливо прошепотів Нік, підводячись на ліктях. — Не минуло й десяти хвилин.

На розгадку причин чергового візиту правоохоронців нам часу не дали. Декілька тугих поворотів у замковій щілині, і на порозі у супроводі самого слідчого Бестижева з'явилося щось схоже на хлопця. 

Чорне сальне волосся, сорочка, заляпана чимось бурим, і затерті до величезних дір джинси. Одяг ніби зняли з убитого бомжа. Фу, блд. Я не з гидливих. Від слова «зовсім». Але дивлячись на цього хлопця, боявся чимось заразитися. Навіть не торкаючись. Лише від його присутності.

— Ну що, братики-акробатики, прошу любити і шанувати вашого тимчасового сусіда, — не приховуючи зловтішної усмішки, представив його слідчий. 

Вперше за такий короткий час знайомства побачив його без їжі в руках та роті. І таке буває? Я думав, що йому цілодобово треба щось жувати.

— Сподіваюся, ви потоваришуєте! — слідчий змовницьки підморгнув мені. З чого раптом така турботливість та доброзичливість? — Ти, Ян, особливо, — з гучним виділенням мого імені він пішов на вихід.

Потім чоловік кивнув вартовому, щоб той замкнув камеру, і вийшов, залишаючи мерзенного затриманого з нами. 

— Як то кажуть: «Вечір в хату, часік в радість, колеги», — басом прохрипів новий сусід, широко оголюючи жовтий ряд зубів. 

Він переступив кинутий на підлогу матрац і підійшов упритул до мене.

— Я чув вас за лихо (прим. з тюремного жаргону «зухвала крадіжка») пов'язали?

Щось не так із цим хлопцем. Незважаючи на його явно молодий вік, він скидається на досвідченого зека, а не на вперше спійманого злодія. Та й на фені базікає він знатно. Схоже, як малоліткою потрапив до в'язниці, так ще й не виходив звідси на волю. Тільки яким хєром його визначили в ІТУ?

— Можна й так сказати, — скупо відреагував я, не бажаючи ділитися з ним подробицями нашого арешту.

Повільно потягнувшись, я сів біля металевого узголів'я ліжка, скинувши на хлопця невдоволений погляд. Я сподівався, що моя неквапливість виведе його з себе. І він зрозуміє, що йому не раді, але той продовжував нависати наді мною брудною скелею.

— Здрастуйте, — з подивом в очах від моєї реакції відгукнувся Нік, пружно підводячись з ліжка. Але зустрівшись з моїм тяжким застережливим поглядом, сів назад.

— Я Віктор, можна просто Вітя, — хлопець простягнув мені руку, вкриту дрібним висипом, для привітання. 

Я подумки скривився від такої бридкої картини, ледве стримуючи себе, щоб не відвернутися. Так, блд, випробування не з легких. І де він такий узявся на мою голову!

— Ян, — коротко кинув, не повторюючи жесту у відповідь.

Тому що я не горів бажанням мати ні нові знайомства в ізоляторі тимчасового утримання, ні шкірні болячки від підозрілого затриманого. 

— Приємно познайомитися, — в очах Віті промайнув недобрий вогник, і він зневажливо гмикнув на мою витівку, опускаючи протягнуту долоню.

Вітя не вселяв довіри. До того ж, до чортиків дратував своїм зовнішнім виглядом. Закладаюся, засланий козачок слідчого. Тільки що вони хочуть з'ясувати? Де ми ховаємо награбоване добро? 

Може, сам Яворський підіслав щось дізнатися? Та ні, надто низько та дріб'язково для нього. Хоча те, що коїться в його хворій голові, завжди залишиться загадкою для нормальних людей.

— А я Нікіта, можна просто Нік, — добродушно відповів брат, розбавляючи виниклу паузу. Але так і не наважився піднятися для тісного рукостискання.

— Дуже й дуже приємно, — з тяжкою хрипотою протягнув Вітя, впевненою ходою походжаючи камерою, — а кишку маєте чим наповнити? (прим. щось поїсти). 

— Вітю, давай поставимо всі крапки над «і», — гнівно осік його, офігіваючи від такого нахабства, — ти займаєш вільне ліжко, — махнув рукою на верхню полицю, — і більше до нас не лізеш. Взагалі. Навіть не пікаєш.

— Ого, оце гостинність, — оскалився Вітя, — не дуже ввічливо, Ян, з твого боку.

— Ян, ти чого? — почав розгублено Нік, підводячись на ноги.

— Все норм, — замість мене відповів новоспечений сусід.

Повчально цокаючи язиком, Вітя одним ривком заліз нагору ліжка і без зайвих суперечок вщух.