Тесс Геррітсен - Смертниці

бриніла життям, але туристів було мало. На лаві біля ставка сиділа пара, обійнявшись, не зважаючи ні на кого за межами свого лихоманливого світу. Над урною для сміття зігнувся чоловік, із клацанням вибирав алюмінієві бляшанки до своєї торби. На газоні, де дерева затіняли світло ліхтарів, зібралися колом підлітки й по черзі бринькали на гітарі. Джейн стала біля ставка, вдивилася в тіні. «Вона тут? Вона вже спостерігає за мною?»

Ніхто не підходив.

Джейн неквапно обійшла ставок. Удень на воді коливалися човни-лебеді, поруч поїдали морозиво родини, грали на барабанах музиканти. Але сьогодні вода була спокійна — чорна діра, в якій не відображалося навіть мерехтіння міських вогнів. Вона пройшла до північного краю ставка й зупинилася, слухаючи гамір транспорту з Бікон-стріт. Крізь кущі було видно силует чоловіка, що тинявся під деревами. Баррі Фрост. Джейн розвернулася, продовжила обходити ставок, нарешті стала під ліхтарем.

«Ось я, Міло. Роздивися мене добре. Бачиш — я сама».

За мить вона всілася на лавку, почуваючись під світлом ліхтаря актрисою в моновиставі. Відчувала, як на неї дивляться чиїсь очі, порушуючи її самотність.

Щось заторохкотіло ззаду, вона смикнулася, автоматично схопившись за зброю. Рука завмерла на кобурі, коли виявилося, що це лише нечупарний чоловік із торбою алюмінієвих бляшанок. Джейн знову всілася на лавці, серце калатало. Парком пролетів вітерець, здійняв брижі на воді, яка замерехтіла блискітками відображення вогників. Чоловік із бляшанками потягнув свою торбу до великої урни біля її лави й почав длубатися в смітті. Він неквапом розкопував свої скарби, і про кожну знахідку сповіщав цимбалевий дзвін алюмінію. Невже він ніколи не піде? Вона гнівно підвелася, щоб забратися подалі.

Задзвонив мобільний.

Джейн сунула руку до кишені, вихопила телефон.

— Алло? Алло?

Тиша.

— Я тут, — сказала вона. — Сиджу біля ставка, де ти й сказала. Міло?

Чутно було лише удари її власного серця. Зв’язку не було.

Вона різко розвернулася, продивилася парк, але побачила лише тих само людей, що й раніше. На лавці милувалася пара, грала на гітарі молодь. І чоловік із торбою бляшанок. Він не ворушився, завмер над смітником, наче виглядав крихітну коштовність у горі газет та обгорток їжі.

«Він слухає».

— Агов, — сказала Джейн.

Чоловік одразу ж випростався. Почав відходити, торохкочучи бляшанками.

Вона рушила за ним.

— Треба поговорити.

Чоловік не озирався, але й не зупинявся. Наддав ходу, знаючи, що його переслідують. Джейн помчала за ним, наздогнала вже на тротуарі. Схопила за куртку, смикнула. Вони витріщились одне на одного під ліхтарем. Джейн побачила запалі очі, не­охайну бороду з плямами сивини. Дихання смерділо алкоголем і гнилими зубами.

Він відбив її руку:

— Ти що робиш? Дамочко, якого дідька?

— Ріццолі? — гавкнув у навушнику голос Мура. — Підкріплення потрібне?

— Ні. Ні, все гаразд.

— До кого це ти говориш? — спитав безхатченко.

Джейн розлючено відмахнулася від нього.

— Іди. Забирайся звідси.

— За кого ти себе маєш, командуєш тут?

— Просто йди.

— Ага, ага, — пирхнув чоловік і потягнув за собою торбу з бляшанками. — У парках стало стільки божевільних…

Джейн розвернулася й зрозуміла, що її оточили. Гебріел, Мур і Фрост — усі стояли на відстані кількох метрів від неї захисним колом.

— От же ж, — зітхнула вона. — Я просила про допомогу?

— Ми не знали, що відбувається, — сказав Гебріел.

— Тепер усе зіпсовано.

Вона роззирнулася, і парк видався їй ще порожнішим. Парочка йшла геть від лавки, лишилися тільки дітлахи з гітарою, реготали собі десь у тінях.

— Якщо Міла була тут, то тепер знає, що це підстава. Тепер і близько до мене не підійде.

— Дев’ята сорок п’ять, — сказав Фрост. — Що скажете?

Мур похитав головою.

— Закінчуємо. Сьогодні вже нічого не буде.

— Усе було добре, — сказала Джейн. — Кавалерія не була потрібна.

Гебріел поставив авто на своє місце за будинком, вимкнув двигун.

— Ми не знали, що відбувається. Побачили, що ти біжиш за тим чоловіком, а тоді здалося, що він на тебе замахнувся.

— Він просто намагався від мене забратися.

— Я цього не знав. Думав лише… — Він зупинився й глянув на неї. — Просто відреагував. От і все.

— Знаєш, ми її, напевно, загубили.

— То й загубили.

— Говориш так, наче тобі начхати.

— Знаєш, на що мені не начхати? Щоб ти не постраждала. Це важливіше за все.

Він вибрався з машини, Джейн слідом за ним.

— Ти, бува, не пригадуєш, чим я заробляю на життя? — спитала вона.

— Намагаюся не пригадувати.

— Раптом моя робота перестала тебе влаштовувати.

Гебріел зачинив двері авто й подивився їй в очі понад дахом.

— Визнаю. Зараз мені важко це прийняти.

— То ти просиш мене піти з роботи?

— Попросив би, якби знав, що це зійде мені з рук.

— І чим мені тоді займатися?

— Ось тобі новаторська ідея: можеш сидіти вдома з Реджиною.

— Коли це ти почав так старомодно до мене ставитися? Аж не віриться, що ти це справді сказав.

Гебріел зітхнув, похитав головою.

— Мені самому не віриться.

— Гебріеле, ти знав, хто я така, коли ми одружувалися.

Джейн розвернулася й пішла до будинку. Уже піднімалася на другий поверх, коли почула його голос знизу сходів:

— Можливо, я не знав, хто я такий.

Вона глянула на нього.

— Що ти маєш на увазі?

— Ви з Реджиною — це все, що в мене є. — Він почав повільно підніматися, поки не опинився віч-на-віч з нею на майданчику. — Я раніше ні про кого не хвилювався, нічого не боявся втратити. Не знав, що це так мене лякатиме. Тепер маю цю величезну, відкриту ахіллесову п’яту і спроможний думати тільки про те, як її захистити.

— Ти не можеш її захистити, — відповіла Джейн. — Просто маєш жити з цим. Так воно буває, коли в тебе є родина.

— Це завелика втрата.

Двері їхньої квартири раптом відчинилися, у коридор висунулася голова Анджели.

— Так і зрозуміла, що це ви там.

Джейн розвернулася до неї.

— Привіт, мам.

— Я саме її вклала, тож говоріть тихенько.

— Як вона?

— Точнісінько така ж, як ти в її віці.

— Усе аж так погано?

Увійшовши до квартири, Джейн була заскочена тим, якою охайною вона стала. Тарілки перемиті й складені, усі поверхні витерті. Обідній стіл прикрашала мереживна серветка. Коли це в неї взагалі з’явилася мереживна серветка?

— Посварилися, так? — спитала Анджела. — Це видно, навіть якщо просто глянути на вас.

— Невдалий вечір, от і все.

Джейн зняла піджак, повісила до шафи. Коли розвернулася до матері, помітила, що Анджела не зводить очей з її кобури.

— Ти ж покладеш цю штуку під замок, правда?

— Завжди так роблю.

— Бо діти і зброя…

— Добре, добре.