Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

й край. Хіба цього не досить — бути, ще й мати такого друга, як Йошка, і відчувати вдячність, яка переповнювала, вихлюпуючи через вінця, його єство?

«Ти не маєш мрій? — не повірив Йошка. — Але ж я твій друг. Хіба друзів соромляться?» «Я мрію… я мрію», — почав він, затинаючись, проте не знайшовся, що відповісти, бо таки справді не мав. Іншим мріялося отримати такий самий пенал, як в однокласника, новий ранець замість старої течки, більше кишенькових грошей. Мріялося мати велосипед з динаміком і швидкостями. Що ще? Стати космонавтом. Йошчин велосипед він сприймав як даність — на цьому велосипеді навчився їздити. Мати свій власний? Але Йошка давав йому кататися.

«Я мрію», — нарешті сказав він. Йому здалося, що він щось уловив, подібне до мрії, одначе воно зараз же й зникло. «Ні, я таки мріяв, — подумав, — подарувати мамі намисто». Мріяв мати книжку казок, не порвану й не поквацяну. Але ж то він зараз так собі уявляє, коли ж йому їх приносили, спізнавав радість, яку нездатні були затьмарити ні пошкоджені сторінки, ні налиплі рештки, ні сторонні запахи, що не мали нічого спільного з типо-графським клеєм.

Прокинувся від наполегливості, з якою стукали в його кімнату-голову, до того ж не лише стукали, а й примовляли, навіть благали жіночим голосом:

— Відчиніть! Ви мене чуєте? З Вами усе гаразд?

З роззявленого сказати «Так!» рота викотилася жахлива відрижка.

— Я вже! — захрипів, намагаючись підвестися, що йому вдалося з третьої, якщо не четвертої спроби.

— Боже!

Це була покоївка, яка що кілька днів наводила лад у його кімнаті, посередині якої сьогодні стирчав догори дриґом стілець, а біля ліжка розтеклася калюжа з непере-травленими рештками житнього хліба з їдальні.

— Що ж Ви так?

Він винувато знизав плечима.

— Йдіть уже, я поприбираю.

Він виплуганився на коридор.

— Ви проспали сніданок, — зітхнула йому услід. — Уже південь.

Він подався, куди несли ноги. Позаяк не дуже несли, пересував їх, докладаючи марудних зусиль, від яких у голові відлунило обухом.

Йому здалося, що йде уже невідь-скільки, насправді ж заледве добрів до сходової клітки, де й зупинився, відтак опустився перепочити. Дивився, як легко збігали додолу приступки. Одна, дві, три, чотири... Від їхнього збігання зарябіло в очах.

Опам’ятався, коли покоївка проминала його зі шваброю та відром, у якому хлюпотіла вода.

— Я Вам... — почав було він, учасно збагнувши, що не зможе не те що допомогти, а й підвестися.

— Я сама, — випередила його. — Я завжди сама. Так уже звикла.

Десь унизу шаруділа швабра. Підвівся, тримаючись за перила. Вирішивши, що на сьогодні досить, подався, похитуючись, до свого номера, де було свіжо і прибрано. «Ех», — невідь-чому зітхнув, зачиняючи вікно. Згадав тацю, яка напередодні покотилася до Ігоря Богдановича. «А він так же ж і не прийшов, — подумав, — не сидіти ж мені...» Сидіти йому й справді не хотілося — нездоланна сила тягла до підлоги, на якій врешті і розпластався.

«Невже знову ранок?» — здивувався, мружачись від світла лампи, що звисала з-під абажура.

— Вам же ж незручно, вдягненому, — перейнято мовила, стоячи над ним, жінка, в якій він не без труднощів упізнав прибиральницю.

— Роздягніться, в кімнаті тепло, — не чекаючи його відповіді, прибиральниця заходилася розщіпати ґудзики. — Тут так надовго, як Ви, ніхто не затримується. Вчора приїхали — завтра поїхали. День-два — наради, звіти, випробовування. Постояльці переважно ті самі. Я вже можу сказати, хто з якого міста і в якій справі.

Незчувся, як над ним опинились плоди, розворушивши в ньому щось знайоме, що він не зміг і не встиг пригадати. Один плід затулив обличчя, утруднивши дихання, і він боязко-обережно відвів його, перламутрово-теплого, вбік.

— Гладьте, сміливіше, — долинув з - над плодів її голос, й отак з непорозуміння він почав пестити груди не такої вже й щоб сказати чужої йому жінки. Нехай не тільки в нього вона прибирає і їй за це платять, та все ж.

Доки так міркував, щось гаряче обволікло його стегна. Відчув, як пропадає, перетворюючись на пульсуючу крапку, а вже наступної миті зник у печі, де палахкотів, спраглий такого кочегара, як він, вогонь.

Вони лежали поруч, вмістившись удвох на одному рипучому ліжку з полакованої під дерево тирсоплити, що обштуковувала залізну основу з металевою сіткою.

— Марта, — назвалась вона.

—... — зашарівся він.

— А він у Вас... — мовила Марта, простягаючи руку. — Де ж це він? Загубився...

Марта знайшла його в темних нетрях, що буяли під його опуклим пупцем.

— Від мене не сховаєшся! — посварилася пальцем.

Чи від того, як вона посварилася, чи від її ласк знайда почав оживати.

— Отак, отак, — примовляла Марта, заохочуючи порухами. — Сміливіше, нуж бо.

Марта була другою в його житті жінкою.

Він так і не збагнув тоді, був то вечір того самого дня, чи світанок наступного.

Того дня він вирушив до школи в піднесеному настрої, пояснення якому знайшлось аж пополудні. Він його не шукав — нащо длубатися, коли добре. Коли добре, він насолоджувався, коли ж було кепсько, менше за все праглося що-небудь з’ясовувати. Дні були просто днями, зрідка отримуючи компліменти, що їх учителька рідної мови називала означеннями й епітетами. Ніякої різниці він, звіс но, не вловлював. «Літній ранок — «літній», що це?» — запитувала. «Комплімент», — відповідав він. «Гаразд, — пробувала під-ступитися з іншого боку. — А зимовий день тоді, що воно таке, «зимовий»: теж комплімент?»

Іноді зима була компліментом, іноді ні. Уявляючи, як сипле лапатий сніг і він з татусями ліпить сніговика, ладний був визнати зиму за комплімент, проте відразу згадував холоднечу, морози, свою гарячку, коли в нього спалахнув грип і ніщо в світі, включно з батьківською любов’ю, не могло його зігріти. Не знаючи, що сказати, і боячись заплутатися в поясненнях, він мовчав.

Не було іншого наставника, не враховуючи власних батьків, які виявляли до нього стільки терпцю. Для нього залишилося таємницею, звідки вчителька знову і знову черпала наснагу, лише вкрай рідко видаючи щось подібне до стогону — від тих поодиноких звуків її безпорадності йому хотілося провалитись під землю, здавалося, краще б вона вже його відлупцювала, пожбурила крейдою, висікла лакованою указкою.

Нічого подібного вчителька рідної мови ні разу собі не дозволила. Покидаючи восьмирічку, він подарував їй букет ромашок, що їх назбирав власноручно, а вона, приймаючи