Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

квіти, сказала: «Мова — не найважливіше. Можна й мовчати і писати із помилками. Головне — бути добрим. Доброта — пам’ятай, де б ти не був і хоч би ким працював, тільки вона робить світ чарівним».

Зі школи його забрали батьки, зустрівши зі змовницьким виглядом. «Ми йдемо в цирк?!» — сяйнув, як одразу виявилося, хибний здогад. «Ми йдемо вітати маму, — відповів Калістрат. — У твоєї матері сьогодні уродини». — «Багато років тому, коли тебе ще не було, народилася твоя мама Леся», — глибокодумно пояснив Петя, а він роззявив рота: початок казки прозвучав так багатообіцяюче. «Подаруєш мамі ось це», — мовив Сакидон, добуваючи з кишені брунатний камінець. Він підніс до очей — прикраса нагадувала закам’янілу сльозину, що скрапнула сотні тисяч, якщо не мільйони років тому.

«Ви мої ангели», — Леся не приховувала розчулення. Це запало йому глибоко в серце, а тривалий час він тільки й марив, аби ще раз подарувати матері таку саму втіху, одначе скільки камінців перегріб, нічого подібного не знайшов.

Увечері, засинаючи, чув крізь півсон мамин голос, який запитував, звідки бурштин. «Усе чисто», — запевнював Іполит. «Йому ціни немає, — казала Леся. — І вам, оболтусам, теж». — «Для тебе старалися», — мовив Сакидон. «Це все малий», — скромно перебив Петя. «Продамо, — чи то запропонувала, чи вирішила Леся, — і купимо ранець: скільки ходитиме до школи з кульком?»

Відтоді в його ужиток увійшов комплімент «бурштиновий».

Що довше перебував у готелі, то більше йому здавалося, що про нього забули. Недавнє, бурхливе і свіже минуле раптом видалося таким далеким, що вже й сам був ладний повірити, буцім усе, що з ним трапилося, — не більше, ніж сон. Його свідомістю снували нерозсотані клапті.

Здалося, що жив тут постійно, в готельчику. Що зупиниться тут назавжди. З електричним сонцем, яке звисало з білого неба стелі, з-під абажурового капелюшка. З тарганами, яких прибиральниця врешті вивела, посипавши плінтуси борним порошком.

Марта навідувалася не тільки навести лад. Одна Марта приходила вранці, збиваючи подушку, чого не робила раніше, дарма що він далі спав на підлозі — так звик, так зручніше.

Ввечері з’являлася інша — з плодами, що пахнули теплом та кислинкою, і гарячим лоном, що обволікало його. «Там усередині, напевно, сто градусів», — розпливався в усмішці. Коли Марти не було, думки про неї виповнювали порожнечу його невизначеного чекання. «Згоріти в лоні кохання», яке колись вичитав, поклавши не горіти, а жити, набуло сенсу. Якби був менш стриманим, волів би Марти частіше й частіше. Щоразу, як вона з’являлася, спізнавав щось більше над звичайну умиротвореність.

Його мало непокоїло, хто за все це розраховуватиметься — за номер, за сніданки, за бутерброди. Може, якби він довідався, що за нього платитимуть, доки він тут житиме, він залишився би назавжди — в цьому маленькому, затишному ув’язненні зі сніданком і смиренною покоївкою Мартою. Ченцем підвідомчого монастиря, до якого привозять креслення незнаних йому механізмів і конструкцій. Існував лише один механізм, який не потребував ні складних розрахунків, ні заплутаних ліній. Боячись лунких слів, він не насмілився б його як-небудь назвати — хай там що, його не було б, якби не з’явилася Марта.

Він подовгу сидів, вирячившись на відлигу, що провіщала близьку весну. В такі години його поймав інший — страх існування. Майже впевнений, що одного дня його викинуть надвір, без сніданку та бутерброда, він боявся, що не зможе добути харч і знайти нічліг. Йому здалося, що забезпечене життя розівчило його ходити стежками-дорогами і дихати вуличним повітрям.

Так він уперше покинув готель, порушивши настанову Ігоря Богдановича, та й хто він йому? Йому дедалі частіше здавалося, що Ігор Богданович — сон, прикрий і макабрич-ний, з якого він ніяк не може прочуматися. Він не знав, як його витлумачити — як надію чи як знущання?

Життя в готелі було суцільною смугою прокидання, що затягнулося, як затягується хвороба. Помилково гадав, що це тільки в нього так — як суцільна смуга. Ще не встигне людина народитися, як її вже й немає. А як це, коли тебе немає? То хоч якоюсь мірою ти є, чи тебе взагалі немає? Якщо немає, то яким чином? Чи немає такого чину, яким немає? Повернув за ріг, потім за ще один. У побоюванні заблудитися поквапився назад до готелю, на чому його перша прогулянка завершилася.

Наступного ранку разом із хлібом узяв сільничку. Все, що хто не з’їв, він прихоплював і ховав до шухляди. Хотів зберігати в міжвіконні, але згадав про прибиральницю, яка приходила, коли вона ще приходила лише прибирати. На початках він навіть лаштувався сповістити їй, щоб не приходила, одначе так і не наважився. Першого разу поклав хліб під подушку і того ж дня пошкодував. Застеляючи ліжко, прибиральниця виявила його схованку. Ні, вона не з’їла його хліб і не викинула — скибки чекали його на столі. Відколи ж вона стала Мартою, йому перехотілося будь-що від неї приховувати.

Оскільки до номера могла навідатися не лише Марта, він поклав хліб про всяк випадок у шухляду. Засунувши сільничку в кишеню пальта, яке йому ще тоді, у сні, з якого тепер прокидається, дав Ігор Богданович, він обережно вийшов надвір.

Сніг уже повністю зійшов, сяяло сонце, тротуари висохли. Ішов, непомітно сиплячи сіль. Коли пальці доторкнулися до порожнього дна, він зупинився. Сільничка була неглибокою, тож далеко зайти він не зміг.

Наступного дня він снідав за іншим столиком, ніж завше, а на прогулянці продовжив сипати сіль там, де вона закінчилася напередодні. Після третьої прогулянки йому здалося, що зайшов досить далеко. Кілька днів користувався міченим шляхом, щоразу непомильно віднаходячи готель.

Згодом тією самою дорогою ходити набридло і закортіло податися в інший бік. Потім ще в інший. Так він вигуляв чи не кожну сільничку, розтринькавши не один декаграм солі. Сільнички, які він непомітно ставив на місце, знову наповнювалися.

Та одного разу він збився зі шляху — петляв, блукав, а назад потрапити не міг. Якби не зігнувся і не спробував розсипану сіль на смак, готелю він, напевно, ніколи б уже не побачив. Сіль смакувала цукром, привівши його врешті під гастроном, про який він — щодо цього не мав жодних сумнівів — не відав ні сном, ні духом.

Заледве відшукав те місце, де цукор переходив у сіль. До готелю причапав зморений, розбитий, щасливий, наче розв’язав суперскладний математичний ребус.

Йошка запросив його на уродини. Він повідомив батькам, що збирається на день народження