Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

В адміністратора на нього чекала пляшка коньяку «Ара рат» і цидулка: «Моєму геніальному колезі з удяч-ністю, Сидір Зиновійович Рябошкап. P.S. На жаль, мушу терміново від’їздити. Щиро радий був познайомитися».

Якщо не враховувати зданих пляшок, металобрухту й макулатури, а також заплутаної історії з аукціонами, про яку ще належало з’ясувати, якою мірою вона була примарою, а якою його, життя, неминучою правдою, це був його перший інтелектуальний заробіток.

Наповнена до половини склянки бурштинова рідина полилася в горло, з горла потекла до шлунку, звідти розтиражувалася судинами, від чого йому стало добре.

Він привідхилив вікно. Щебетав шпак. Він сказав: «Будьмо!» і вихилив ще одну склянку. «Наче бурштин», — мовив, роздивляючись проти світла.

Після другої стало зовсім добре. Тепер він пив не кваплячись, кожний маленький ковток сповнював його шляхетності. Коли переливав вміст з пляшки в карафку, трохи рідини розлилося на овальну тацю з грубого скла.

З вулиці на підвіконня сіла пташка — вертіла голівкою, стукала дзьобом по блясі, спрямовуючи на нього запитальні погляди. «Зголодніла, зозулько?» — пробелькотів він співчутливо.

Зозулька мовчала — та й що їй відповісти. «Їсти не маю, — скривився вибачливо. — Але маю щось дуже добре». Узяв тацю, відхилив ширше вікно і спробував прилаштувати її на підвіконні. Злякано цвірінькнувши, синичка спурхнула і примостилась на гілці напроти.

«Ич, яка гонорова!» — мовив він. Тієї миті таця не втрималася. Дзенькнуло, розбиваючись, скло. Він схопився за стулки в намаганні їх мерщій зачинити, проте вони влаштували обструкцію. Йому довелось пововтузитися, приборкуючи їхній бісовий норов.

Від склянки коньяку, цього разу повної, йому знову зробилося добре — ще краще, ніж перед синицею. Він уже почав забувати, що таця взагалі коли-небудь існувала. Подумаєш, здалася вона мені. «Зовсім вона не розбилася!» — загорлав він і зараз же умиротворено осів, уявляючи шляхи, якими вона, врадувано дзенькаючи, котилася.

Хай овальну, її не зупинить ні високий бордюр, ні автомобіль на перевищеній швидкості. Ось вона котиться попри лави й будинки, через площі і перехрестя, асфальтовими доріжками та шахівницями тротуарної плитки, прямцем до Ігоря Богдановича, вистукуючи дзеленчливи-ми п’ястучками, від чого Ігор Богданович стрепенається, а стрепенувшись, про нього згадує, напризволяще покинутого. Підводиться Ігор Богданович, «Таксі!» — клацає пальцями, тацю поруч кладе. Перед готелем таксі зупиняється. Неспроможна викотитись сходами, дзенькне таця, обернеться Ігор Богданович, забере її, змерзлу і вигуляну, і занесе, пригорнувши, до покою...

Карафка спорожніла, проте йому все ще здавалося, що вона повна. Що скільки не вип’є, стільки в ній з’явиться. Або й більше. Більше, утім, ні, інакше коньяк лився б уже струмками, столом і підлогою, хоча дрібниці то, порівняно з верхнім освітленням, що спалахнуло без сторонньої, себто його, допомоги. І склянок було вже не дві, а чотири. І коньяк був не в одній, а принаймні у двох. Він надпивав раз з однієї, раз з іншої.

Потім невидима сила вкладала його до ліжка. Він чув, як зареготав і дав сторчака стілець. Побачив, як затанцювали ніжки столу, заїздила на роликах по кімнаті тумбочка, роздрочуючи-підбехтуючи: «Давай, покатаймося!» Чув, як підцьвохкував стіл: «Ну що, станцюємо шпарку коломийочку?» Він мовчав, а стіл не вгавав: «Ну, звичайно, звичайно, куди нам з нашою непутящістю».

Він збирався було щось відповісти, проте під вагою ліжка, яке зненацька опинилось над ним, спромігся лише неозначено мукнути.

Потім прилетіла синичка, птичка. Після неї ще одна. Птичок-синичок ставало чимраз більше, вони лоскотали його, а він безгучно реготав — довго і як ніколи. Мало не задихнувшись.

Невідь-коли й заснув, проте достеменно відомо, що прокинувся.

Йошка сів на велосипед, він на раму, і так покотилися. Коли їхати вдвох, педалі робляться неподатливішими й важче утримувати кермо. Переднє колесо силкується повернути вліво або вправо. І все одно, якщо відстань велика, на велосипеді краще, ніж пішки.

Йошка завіз його на річку, на якій він ніколи не був. «Я й не знав, що у нашому місті є річка», — щиросердо зізнався він. «Дивак ти», — примружився Йошка.

Спершу вони запускали камінці. Вибирай плаский, пояснював Йошка, круглий так не полетить. Тримаєш великим і вказівним пальцем і запускаєш камінь паралельно до води. Йошка розмахнувся і кинув. Камінь застрибав поверхнею. Тепер ти. Він кинув, і камінь, плюхнувши, пішов на дно.

Але він таки навчився — не так вправно, як Йошка, в якого вони підстрибували чотири, іноді п’ять разів. Йому виходило двічі, зрідка тричі. Скільки найбільше? Найбільше буває вісім, декому щастить довести до десяти.

Назад вони поїхали дорогою, що вела через сад. «А на нас не кричатимуть?» — запитав він. Він боявся собак, проте не хотів, щоб Йошка вважав його боягузом. Йому здавалося, що псів боятись ганебніше, ніж людей. В господарів саду — законне право. Навіть за вухо можуть потягнути, як вчитель співів.

Наступного року співи закінчаться, і він уже зараз із полегшенням думав, що його ніхто більше не волочитиме класом. Боячись поскаржитися батькам і навіть уявити, до яких заходів вони вдалися б, він терпів, аж наверталися сльози, тоді як однокласники реготали і тільки Йошка солідарно мовчав. І Бодя, який, коли всі виводили пташок на розграфлених дротах, а потім старанно витьохкували, перебував у країні цифр. Він відчув, як заболіло, спогадуючи наругу, вухо.

Сад не належав нікому, і в цьому нічийному саду росла морва. «Шовковиця», — пояснив Йошка, однак він ніколи не пробував ні морви, ні шовковиці. «На шовковицях живуть шовкопряди. Вони в’ють кокони, з яких виготовляють шовк», — розповідав Йошка, і це звучало для нього як казки, що їх йому на сон читали-вигадували батьки. «Шовкопряд — це така гусениця, — пояснив Йошка. — Стережися її, а не господарів. Собак тут також немає. Хіба що приблудні».

Плоди, яких нарвали повний картуз, нагадували крихітні шишечки. «Біла солодша», — сказав Йошка. Біла була значно солодшою, найстигліші смакували сиропом. Сидячи на березі річки, вони закидали їх пригорщами до рота, де вони приємно танули. Йому раптом закортіло пригостити батьків — які (подумалося йому) теж ніколи не пробували.

«Ти ким хочеш бути?» — запитав Йошка. «Як це?» — здивувався він. «Коли виростеш», — пояснив Йошка. «Виросту...» — протягнув зачудовано. Він не переймався, ким стане, коли виросте. А якщо не виросте? Він не думав про майбутнє і лише туманно уявляв, як час переділяється на минуле, теперішнє і прийдешнє, — у нього він плинув, як річкова вода.

Граматичні дії на заняттях мови були таким самим катуванням, як цифри у математиці. Ріс та