Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

Спочатку він тримався від сніданку до сніданку, який входив у ціну номера. Це давалося не так уже й важко — бувало гірше. Крім того, він майже нікуди не ходив і так ощадив у теплі й на одному місці калорії. Третього дня побачив, як якийсь постоялець з’їв три бутерброди, сховавши четвертий у течку.

Пробувши п’ять днів під враженням від побаченого, шостого ранку, зібравшись з геройством, поклав до кишені скибку хліба й шматочок сиру. «З Богом», — мовив, вирушаючи в номер, де на столику чекали дві склянки й карафка. Здобич спожив надвечір, запиваючи набраною в карафку протічною водою. Спостерігши, що й інші теж прихоплювали харчі, започувався впевненіше.

— Ви в якій справі, колего? — запитав його одного разу чоловік у костюмі і з портфелем, підсівши за його столик, хоча інші три були вільні, а за четвертим, як і він, сидів самотній снідальник.

Він не любив, коли порушували його спокій — сферу, яку він, мов дикобраз, оточував голками неприступності. Змушений на кожному новому місці створювати її заново, наче карткову хатку, що розвалювалася, зараз знову відчув, як його єство наїжачилося.

Можливо, новачка справді цікавило, а може, хотів просто потеревенити — таким поїсти не дай, він знав таких.

— Моя справа складна, — повів він ухильно, ризикуючи залишитися без бутерброда, що став йому кимось подібним до приятеля, звеселяючи нудні пообіддя, коли, як о жодній іншій порі, він відчував безвихідь. З’їдав, старанно жуючи і проковтуючи, коли за вікном сутеніло. І так доба за добою.

— І моя не з легких, хай їй грець, — пожвавився новачок. — Є проблема. Наш головний каже, що це помилка в кресленні. Ми вже і так, і так — нічого не виходить. Погляньте.

Новачок розстелив на столі добуте з портфеля креслення, краї якого звисли аж до підлоги.

— Ну як? — запитав.

— Гм, — відповів він.

Це «гм» скидалось на подив, хоч могло зійти за будь-що.

— Власне, — новачок непомалу зрадів.

Він удав, що уважно роздивляється.

— Може, так? — нарешті сказав, невизначено ковзнувши рукою по кресленні.

— Ви гадаєте? — запитав новачок і замислився.

Він бачив, як самітник за п’ятим столиком, лаштуючись іти, пакував бутерброд. Щасливчик!

— Якщо Ваша візьме, з мене коньяк, — пожвавився но -вачок. — Сьогодні я йду на комісію, де розглядатиметься цей випадок. Адже Вас теж сюди відряджено?

Він автоматично кивнув головою.

— Ходімо разом. Зустрінемося внизу через десять хви -лин, — мовив новачок.

Щойно його співрозмовник зник за дверима, він хутко спакував бутерброд, прихопивши й варене яйце, і, покинувши їдальню, замкнувся в кімнаті, встромивши ключ у замок так, щоб зовні ніхто не добрався.

Він не лічив, скільки часу провів у максимальному напруженні, припавши до дверей, за якими було тихо-тихо. Про всяк випадок вирішив пропустити один сніданок. Думка про те, що опинився у пастці, яку сам собі влаштував, робила ситуацію нестерпною, проте ще через день новачка вже не було.

Йошка мав усе, що можна мати, і значно більше, ніж він спроможний був уявити: залізницю, фломастери, пенал. Залізницею рухався потяг з локомотива і трьох вагонів, фломастери залишали на папері яскравий слід, у пеналі лежали лінійка, стирачка, олівець, ручка.

Він теж мав пенал, який батьки принесли, коли йому було чотири роки. Ставлячись до нього дбайливо, він зберігав усередині жуків, з-поміж яких вирізнявся рогач — великий з вигненими спереду, наче ятагани, чорно- брунатними виростами. Він віддав його Йошці, який подарував йому набір фломастерів. «Звідки в тебе фломастери?» — стривожилися батьки, які виховували його так, щоб якогось дня його не схопили на гарячому і не запроторили в колонію для неповнолітніх, звідки він вийде рафінованим крадієм, а, може, й убивцею, якщо до того часу його не покалічать і не приб’ють.

Цуплячи дріб’язок, найчастіше різну поживу, вони прагнули вберегти малюка від повторення їхнього шляху. Вони облаштовували все так, щоб, користуючись дарами, які підносила доля, він залишався в невіданні щодо їх походження. «А якщо вона нічого не піднесе?» — бувало, запитував. «Такого не буде! — обурювались батьки і додавали. — Іноді, звичайно, треба й самому порухатися: смітник, підворіття, базарні ятки».

«Мені їх Йошка подарував», — мовив він. «Який ще Йошка?» — скрикнули хором. У такі миті обличчя його батьків нагадували знаки питання, що їх його вчили писати в школі. «Йосип Ковальський. Мій однокласник. Він мій друг», — гордо відповів він. Почувши про друга, вони, які потерпали, що їхній малюк опиниться в ізоляції, розм’якли.

Їхній син має друга, який дарує йому фломастери! Вони боялися, що колись життя нанесе удар, раптово і підло, тож відчували сум’яття, щоб не сказати провину, — може, все-таки краще завчасне протверезіння, ніж припізнілий нокаут, від якого він, чого доброго, вже й не оклигає.

Йошка мав велосипед, на якому навчив його їздити. Йому сподобалося розвивати швидкість — нове відчуття, якого він, принаймні в такій формі, ще не спізнавав. Велосипед врізався у стовп, він, невдаха-їздун, гепнувся на асфальт.

Переднє колесо погнулося. Йому було прикро. «Я скажу, що це я», — сказав Йошка. «Тебе сваритимуть», — сказав він. «Мене не сваритимуть, — заперечив Йошка. — Мене ніколи не сварять». Це ще одне, що їх зближувало, — його також ніколи ще не сварили, а якщо й картали, то лагідно.

Він прийшов додому з подряпаним лицем і розбитим коліном — ось він, перший удар, якого вони, його батьки, так боялися. «Ти бився?» — обережно спитала Леся. Він замотав головою. «Тебе побили?» — стиснув кулаки Калі-страт: тихенький, він міг раптово вибухнути, заподіявши собі і довкіллю непоправної шкоди.

Калістрат міг завиграшки повалити до школи і тут таки перед учнями, вчителями й самим директором натовкти пики винуватцям, а потім стверджувати, що нічого такого не робив. Після подібних випадів він справді нічого не пам’ятав, що, звісно, не звільняло його від відповідальності.

«Я впав», — він розповів їм історію з велосипедом.

Поступ, який робить їхній малюк, за якого так переживали, сповнив їх батьківською пихою. Удар ударові — велика різниця. Це конкретне падіння засвідчувало великий успіх.

Він боявся, що на кривому колесі їхня дружба закінчиться, проте коли прийшов до Йошки наступного разу, колесо було рівне. «Вирівняли?» — запитав він із неприхованим зацікавленням. «Поміняли», — сказав Йошка. «Старий на новий?» — запитав із легкою недовірою. «Велосипед той самий, — сказав Йошка. — Лише колесо нове. Хочеш покататися?» Це