Тимофій Гаврилов - Чарівний світ, Тимофій Гаврилов

Раз двійко жевжиків приперли його до стіни, вимагаючи інтерв’ю, а він не розумів, чого від нього хочуть; якби останньої миті не підскочив Ігор Богданович, йому настав би гаплик. Вибитий з рук диктофон впав на землю, і коліщатка, покрутившись ще за інерцією, зупинилися. У нав’язливих снах він утікав від аукціоніста, який гнався за ним, погрожуючи молоточком. Його наче затягло вглиб великої коловерті, де був камінчиком, безпорадною порошинкою.

Він ночував на підлозі біля ліжка. Покоївка, що обслуговувала другий поверх, у кінці якого знаходився його номер, похитувала головою: «Чому ж Ви спите на підлозі? Прямо… Прямо як пес приблудний. Подивіться, ліжко зручне, білизна чиста».

Хіба він не був псом приблудним? «Я ж і є пес приблудний», — мало не вихопилося з його рота. «Я так звик. В експедиціях», — мовив натомість, маючи на увазі геологорозвідувальні виправи в пошуках нафтових родовищ і корисних копалин. А те, що під експедицією можна уявити будь-що — й археологічну, і краєзнавчу, на Північний полюс, на вершину Кіліманджаро, до найближчого пивного кіоска і до вітру — додавало сказаному таємничості.

Він не знав, готель якого відомства запропонував йому дах над утомленою головою і що це взагалі готель якого-небудь відомства. Досі життя ночувало його в хоромах зі стелею, розмальованою зірками і місяцем, у ліжку, в якому не скреготіли ресори і не рипіли дошки; двері номерів, у яких спав, були розчахнені на всі боки, а лад наводили підмітач-вітер і прибиральник-дощ.

Другом був Йоша. Йосип Ковальський, якого кликали Йоша, рідше — Йосько, Йося або Юзьо. Йошка, який був у сім’ї сам, тоді як інші мали братів і сестер, докорінно змінив його уявлення про кілька фундаментальних речей.

Найближче мешкав Бодя, першокласний математик, якого помилково віддали до школи з мовним ухилом. З вікна його дитячої кімнати відкривався вигляд на будівлю школи і частину шкільного подвір’я. Бодя, який виходив із дому за дві хвилини до дзвінка, бачив своїх однокласників, які стікалися з різних боків, поспішаючи зблизька та здалеку. Бачив Бодя і його, в супроводі чотирьох чоловіків та однієї, іноді двох жінок.

Бодя був спокійний і навіть відлюдькуватий. Його мало обходило те, що відбувалося зовні: все найважливіше діялося в його мозку — додавалися й віднімалися числа, множилися й ділилися, з’являлися суми і переставлялися місцями доданки, тому він не надто вникав у побачене. А бачив він, як рідкісні і у великій кількості типи супроводжували його однокласника до шкільної хвіртки. Зростаючи в гармонії-моногамії, Бодя розділив цей веселенький гурт на маму, тата, вуйків-стрийків і тітку, останні з яких, не маючи власних дітей, няньчили небожа.

Поквацяний вітрянкою, бачив Бодя й п’яного Іполи-та, який укляк перед парканом на шкільне подвір’я. Бодя не знав, що Іполит п’яний, Іполит і сам цього не знав — а якби знав, нізащо не визнав би. Бодя сприйняв побачене за особливу дядькову любов, яку той виявляв, коли поблизу не було інших родичів.

Найдалі від школи мешкала Славка, повне ім’я якої було Ярослава, але учні, особливо хлопчаки, дражнили її Лавкою. Лавка жила біля спиртзаводу, що лише погіршувало імідж, породжуючи гидкі натяки на горілку, гуральню й алкоголіків та не менш образливі припущення про те, чим Лавка зайнята у позашкільний час. Насправді Ярослава була тихою і вчилася наполегливо. До школи вона добиралася сорок хвилин. Навіщо її записали так далеко, ніхто не міг пояснити. Через мовний ухил, напевно.

Йошка мешкав у сусідньому кварталі, десь так задалеко, як він, тільки з іншого боку, через що вони ніколи не перетиналися. Йошка ходив до школи сам. Сам ходив і сам вертався. З Йошкою, який носив окуляри, вони сиділи за однією партою. Свій бутерброд Йошка ділив навпіл і половину віддавав йому, іноді цілий: «Бери, я не хочу. Я сьогодні добре поснідав». Він теж — переважно — снідав. Про нього дбали в міру можливостей. Крім бутерброда, батьки давали Йошці двадцять копійок. Йошка купував обід і дивився, як він уплітає. Йошка ніколи не бачив такого апетиту.

Йошка запросив його, який ще ніколи ні в кого не гостював, до себе додому. Він згадав, як колись уперше з батьками вирушив подивитися, як виглядає зсередини дім. Тоді він побував тільки в одній квартирі — тісній і без вікон, що пересувалася вгору-вниз.

Відвідини Йошки перевернули його світ із ніг на голову. Або навпаки: поставили з голови на ноги, давши зрозуміти йому, в якого сформувалося своєрідне уявлення, що дім — це може бути щось постійне і затишне.

Йому теж було затишно. Домом йому були кубла й притулки, руїни й горища, де сім’я затримувалася на коротко і на довше. Його дім ніколи не мав опалення, ані гарячої води, рідко холодну, до того ж не протічну. Батьки носили воду з колонки на вулиці, гріли на переобладнаній під дрова поламаній газплиті.

Він мав геть інше уявлення. На килимі він спав. У Йошки килими висіли на стінах і лежали на підлозі. Йошка не тільки спав на ліжку, а й мав свою кімнату, в якій міг усамітнитися і готував завдання.

Йому не хотілось усамітнюватися. Він не знав цього відчуття — навпаки: було затишно і приємно, коли всі сходилися і були разом, сідали віддалік і з пієтетом дивилися, як він робить уроки. Протирали вікно, щоб краще бачив, а з дощок склепали стіл, за яким не доводилось горбитися.

У Йошки він побачив телевізор. Телевізор стояв у кімнаті батьків, і в суботу та неділю Йошка дивився мультики. Він не знав, що мультики показують у такій скрині. Він також мав мультики, принесені невідь-звідки Калістратом: «Бачиш, ось мультики». Калістрат відкрив книжку, в якій було багато малюнків, — Калістрат сам щиро гадав, що це мультики. «Це комікси», — сказав Йошка. Без дозволу батьків телевізора Йошка не вмикав. Йошка розігрів суп, і він поїв його всмак зі скибками білого хліба.

Історія з мультиками розвеселила Йошку. Зазвичай Йошка був не те щоб сумний, радше серйозний і зосереджений, так ніби про щось глибоко думав.

Вже два тижні, як він у готелі. Спробувавши спати на ліжку і марно проперекидавшись з боку на бік, заснув щойно тоді, коли сповз на підлогу. Спав глибоко й солодко, як моряки, які повернулися з тривалого плавання.

В готелі була їдаленька, в якій харчувалися ті, хто зупинявся тут на день-два. Їх було не так багато і з’являлися вони не так часто. На їхньому тлі він