Йорн Лієр Хорст - Одержимий злом

Танке наче не до кінця зрозумів запитання.

— З досвідом стає легше не думати, — зрештою відповів він. — З роками загартовуєшся. Те, що вражає спочатку, поступово стає буденним. Але це не означає, що я зачерствів душевно.

Знову почулися три глухі удари з рівними проміжками.

— Що це за звук? — запитала Ліне.

— Який звук?

— Гупання.

— А-а, — усміхнувся адвокат. — Очисна система басейну. Повітря в трубах. Я вже так звик, що навіть уваги не звертаю.

Ліне глянула повз нього у вікно. На прозорий дашок над басейном сів якийсь птах.

— Вам не спадали на думку підозри, що Керр планує втечу?

Танке похитав головою.

— Мені здавалося, ніби він змирився з долею. Хоче зізнатися і жити з тим зізнанням далі. Йому вдалося мене обдурити. Він усіх обвів довкруги пальця.

— Де він міг переховуватися? Доки його вбили?

— Ми не знаємо, коли його вбили.

— Я тривожуся за Марен Доккен, — мовила Ліне. — Де її утримують?

Гупання в трубах ледь вчувалося, однак від нього брижився чай у горнятках. З кожним ударом гарячий чай розходився колами. Здавалося, наче десь далеко важко ступає великий звір.

— Ось у вас немає сумнівів, що Марен Доккен викрав Том Керр. Але про це ми теж нічого не відаємо. Нічим не доведено.

— Ви є тією людиною, яка найбільше про нього знає, — сказала Ліне. — Якщо він мав сховок, то де його шукати? Я розумію, що така інформація теж не в інтересах вашого клієнта, але ж Марен досі не знайшли. Йдеться про життя і смерть. Хіба не можна в цьому разі порушити обітницю нерозголошення таємниці?

— Хіба така інформація не виходить за рамки вашого проєкту? — питанням на питання відповів Танке.

Ліне обхопила долонями горнятко, задивилася у чай.

— Даруйте, — промовила вона, перепрошуючи за свою раптову мовчанку. — Я познайомилася з Марен Доккен того дня, коли втік Керр. Розмовляла з нею в мікроавтобусі дорогою на слідчий експеримент. Думка про те, чого вона могла зазнати…

Гупання. Кола в горнятку. Удари лунали ритмічно. Спершу три короткі, потім — три довгі й знову три короткі, тоді — пауза.

— Я теж зустрічався з нею, розмовляв, — сказав Клес Танке. — Якби знав, що з нею трапилося, звісно, не мовчав би. Я не такий безпомічний, як поліція.

Ліне не відводила погляду від чаю в горнятку. Нашорошила вуха. Три короткі, три довгі, три короткі. SOS. То не були випадкові інтервали між ударами. Хтось намагався подати сигнал.

Вона глянула на ляду під вікном. Знову почулися три удари. Хтось під будинком ударяв по трубах.

— Ви майже не торкнулися чаю, — завважив Танке. — Щось не так?

— Та ні, все гаразд, — відповіла Ліне.

Вона насилу видушила з себе усмішку, пригубила чай. У голові майнув моторошний здогад. Пазли склалися. Передавання інформації на волю і з волі в тюрму, планування, підготовка. Для Клеса Танке — це раз плюнути. Він за всіма пунктами підходив до психологічного профілю, що його уклав психіатр Еліас Вальберґ.

Чай вистиг. Ліне ледве відсьорбнула ковток.

— Як ви налагодили контакт з Томом Керром? Якою була перша зустріч?

— О, то було давно, — відповів Танке. — Я успадкував адвокатську практику після свого батька. Він захищав у суді Томового батька. Тож, коли йому самому знадобилася допомога адвоката, він, звісно, звернувся до моєї контори.

— А що скоїв його батько?

Танке трохи зверхньо всміхнувся.

— Це ви й самі зможете довідатися. Я не маю права вам розповідати.

Ліне відпила ще ковток, аби лише щось робити. Думки хаотично метались у голові. Вона не могла дати їм раду.

— Загляну до Амалії, — сказала вона, мовби перепрошуючи, й поставила горнятко на стіл.

Ліне вийшла через кухню в коридор. Чула, як мала розмовляє з кониками. Закралася думка про втечу: схопити дитину й втекти, але як? Катер пришвартовано і замкнено на колодку. Ще й вона без черевиків.

Крізь віконце біля вхідних дверей їй було видно причал. Катер тримався лише на кормовому швартовому. Якщо заштормить або вітер змінить напрямок, швартовий може зісковзнути. Мабуть, Танке забув або не встиг пришвартувати ніс, коли вона впала у воду.

Ліне гукнула адвоката.

— Катер погано прив’язаний, — показала очима на причал.

Танке скрикнув щось нерозбірливе, поспіхом натягнув куртку, взув черевики і притьмом вискочив надвір.

Ліне бігцем кинулася назад до вітальні. Ляда в льох була тепер прикрита плетеним килимком. Вона відгорнула його набік, відчинила ляду й зазирнула вниз. У льоху горіло світло. Круті сходи вели до кімнатки з бетонною підлогою. Вона виглянула в коридор і швиденько спустилася вниз.

Розділ 78

Вона мала хвилин дві, а може, й ні.

Кімнатка була порожня. З неї вели двоє дверей, за якими теж було порожньо. У протилежному кінці виднівся отвір, вирубаний у скелі. Ніби підірвана вибухівкою нора. Можливо, залишилася ще з війни, коли нацисти висадилися на острів.

Електрична проводка вела від одного плафона до другого, провисаючи під стелею. Паралельно до проводки проходили дві металеві труби. Ліне дотягнулася рукою до труби, завмерла й прислухалася, доки не відчула вібрацію — три швидкі удари. Звук тут, унизу, чувся голосніше. Ішов звідкись спереду.

Вона рушила коридором. Десь метрів за десять хід повертав під прямим кутом праворуч і закінчувався замкненими на замок дверима, вмурованими в скелю.

Вона знову схопилася за трубу, але ударів не дочекалася. Вже хотіла гукнути, проте вчасно стрималася. Натомість виколупала зі стіни камінець і тричі вдарила по трубі, подаючи сигнал тому, хто був за дверима.

Їй миттю відповіли. Три короткі удари й приглушений вигук.

Ліне відчула, як усередині наростає паніка. Вона поширилася гарячою хвилею від ямки під грудьми до голови. Стало боляче дихати.

Вона позадкувала, перечепилася за щось під ногами, але втримала рівновагу. Рвучко обернулася і кинулась коридором до виходу. Швидко видряпалася нагору східцями, очікуючи побачити у вітальні Клеса Танке. Однак там нікого не було. Ліне опустила ляду, поклала на місце килимок і побігла на кухню. Запхала руку в миску з рисом, гарячково копирсалась у ньому, рисинки розсипалися на підлогу. Але телефона там не знайшла. Певно,Танке забрав його з собою.

Рипнули вхідні двері.

Ліне згребла трохи рису у миску — більше не встигла. Спробувала врівноважити дихання. Вдих, видих. Відновила ритм. Рушила йому назустріч.

— Нам з Амалією уже, певно, час повертатися додому, — сказала вона. — За годину треба класти її спати.

Танке стояв у коридорі, перегороджуючи доступ до спальні, де бавилася Амалія.

— Ваш одяг ще не висох.

— Не біда.

Танке глянув повз неї на кухню.

— Ви навіть не допили чаю.

— Не