Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

борделю презирливо роздивлялася його брудні нігті, які стирчали з дешевих китайських сандалетів, придбаних перед гастролями на речовому ринку «Троєщина».

— Давайте нам піва в банках! Будеш піво, Орест? По чьом оно у вас?

— Пять фунтов.

— Ні хєра себе! В супермаркете максімум фунт.

— Так іді в супермаркет і покупай. І не єбі мене мозгі...

Вона саме так і сказала — мозгі, з наголосом на «о», як зазвичай кажуть одеські чи закарпатські євреї.

— Я питался... — щиро приклав Микитич руку до грудей. — Так в вашем галімом Едінбургє ночью даже нєгдє алкоголю добрать! Кстаті, откуда ви так хорошо знаєте русскій?

— Бо роділась на Закарпатьє в сємьє вєнгєрскіх єврєєв. Отєц в свойо врємя торговал со всємі, і єслі би нє проклятий Гітлєр, то ми билі би одной із самих богатих сємєй Європи. Тєпєрь вот приходітся подрабативать ночной мамкой в борделє.

— О, так ви должни любіть Совєтскій Союз, которий спас мір от фашизма і сдєлать мнє нєбольшую скідочку, ібо мой родной дядя — маршал Совєтского Союза Георгій Жуков, полководєц, что виіграл войну!

— А поцєловать мєня в сраку нє хочеш, сладєнькій? Войну виігралі амєріканци. І єслі б нє ленд-ліз і поставки продовольствія от союзніков, то Гітлєр гулял би по Красной площаді єщьо в сорок втором. Нє парь мнє ету пропагандістскую туфту! Я дєвушка пожилая і сама знаю, что к чєму. Піво брать будете?

Коли вона пішла по пиво, Микитич, знову ухопивши до рук портфоліо, покликав мене до себе, тицьнувши пальцем на об’єкт своїх еротичних фантазій.

— Как тебе ета?

З фотографії на нас дивилася дебела руда юнка, що, задравши ногу на стілець, поправляла панчохи, й облизуючи губи язичком, виставила для гарного огляду тугу відстовбурчену дупцю.

— А что ето за буковкі у нєйо на фотографії нарісовани? — хтивими оченятами буравив Микитич фото.

— Не знаю, — відказав я, глянувши на абревіатуру соа.

— C — то класіка, О — оральний секс, А — анальний секс, — розшифрувала стара, що за хвилину повернулася з пивом. — Класіка і орал — пятьдєсят фунтов за пол часа. Анальний — вдвоє дороже. Два часа — сто пятьдєсят фунтов. Ночь — тріста.

— І шо, скідочкі родствєнніку маршала Жукова нє будєт? — жалісно глянув на неї Микитич. — Я готов взять пятнадцать мінут класікі за трідцать фунтов.

— За трідцать фунтов вдуй сєбя в жопу сам, і скажи спасібо, что я вам єщьо нє виставляю двойного таріфа, ібо все прілічниє дєвушкі в ето врємя уже давно спят. Нормальниє люді по публічним домам в утро понєдєльніка нє шляются! А ви кого-то вибралі? — глянула на мене.

— Ні, я просто за компанію. Тут почекаю.

— Хохол что-лі? С Украіни? — зачувши українську мову, поцікавилася тітка.

— Не хохол, а українець, це по-перше... А по-друге, поводьтеся пристойніше, адже ми з вами, здається, знайомі. Бачилися, коли я був у гостях в містера Мак-Лоха декілька днів тому.

— Дідько, невже це ви? А я все дивлюся, ви чи не ви? — схаменулася стара. — Ви той український актор, який геніально грає Раскольнікова? Брат мені про вас багато розповідав. То що ж ви відразу не сказали, що ви знаєте мого брата?

— Містер Мак-Лох ваш брат?

— Цей пустун як тільки мене не представляє гостям, — засміялася, показуючи жовті прокурені зуби. — І покоївкою, і колежанкою, і навіть коханкою, коли в доброму гуморі, але ніколи не каже правди. Я його старша сестра, якій за легендою зламали хребет у 1939 році на демонстрації феміністок. Він розповідав вам цю історію?

— Щось таке казав... — пригадав я передсмертну промову Мак-Лоха.

— Так-от, хребта мені ніхто не ламав, ну, отримала кілька легких стусанів, але ж ви знаєте нашу єврейську натуру, роздмухувати будь-яку дрібницю до нечуваних трагедій. Робити з усього рейвах, о-о-о-о, це ми вміємо! І брата-гея, якого буцім вбили німці, в нас ніколи не було. То все вигадки... Ну, чому ж ви раніше не сказали, що ми знайомі? Раз така справа, то я з вас грошей не візьму. Дівчата відпрацюють за мій рахунок. Обирайте будь-яких...

— Вот ето дєло! — загудів Микитич, схопившися з дивана. — Мнє, єслі можно, вот ету риженькую в красівих трусєлях.

— Сару? — глянула на фотографію стара. — За п’ятнадцять хвилин буде. Ось вам ключ, піднімайтеся в номер. Прийміть душ, бо, чесно кажучи, від вас тхне гівном. Ну, а вам що запропонувати, молодий чоловіче?

— Я просто супроводжую свого друга. Можу почекати тут унизу.

— Ні, ні і ще раз ні. Якщо ви щирий українець, то ніколи не відмовитеся від моєї пропозиції. У нас у салоні працює дівчина Наташа з Росії. Натуральна блондинка, москвичка з гарними манерами і прекрасною фігурою. У вільний від роботи час читає Буніна, Купріна, Паустовського. КДБісти вбили її тата-журналіста. Має вищу гуманітарну освіту. За фахом мистецтвознавець. Думаю, вам вона дуже сподобається. Кромє того, ето можєт потешіть ваше украінскоє его. Скористайтеся нагодою безкоштовно отримати те, за що інші платять грубі гроші. Наташа бере по сто фунтів за класику і орал, вдвічі більше за анальний секс і по п’ятсот за ніч. Вона у нас найкраща! Справжня зірка. Тим більше, що сьогодні вона вільна і з радістю приділить вам свої час та увагу.

— Прівєт, зємєля, — замкнувши двері стандартного бордельного номера, привіталася зі мною Наташа, ставлячи сумочку на приліжкову тумбочку. — Пусть оні думают, что я із Москви, потому что я там дєйствітєльно учілась. А на самом дєлє с Луганска — города шахтьорской слави. Как сам? Откуда будеш?

— З Києва. Актор. Граємо тут «Злочин і кару» Достоєвського.

— Ні хєра себе, поворотік... — сідає вона поруч на ліжко, а потім, відкинувши за спину довге, русяво-пшеничне волосся, переходить на ледь чутний шепіт. — По-моєму, оні хотят тєбя убіть, чувак!

— Чєво?

— Нє знаю, точно лі ето ти ілі нєт, но рєчь шла об украінском артістє, которого нужно то лі убіть, то лі ізбавіться от нєго какім-лібо іним образом. Ето нє ти іграєш Раскольнікова в спєктаклє?

— Еге ж.

— Тогда точно говорілі о тебе. Пару нєдєль назад к етой каргє пріходіл єйо брат. Я случайно подслушала разговор. Оні общалісь в сосєднєй комнатє. Я взяла пустой стакан, пріставіла к стєнкє. Пєрєгородкі тут