Антон Дмитрович Мухарський - I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

class="p1">Не було його на кухні, коли ми туди повернулися. Тільки недопита пляшка «Бомбея» виявилася абсолютно порожньою.

— Сьогодні після вистави, коли ти пішов, нам нарешті видали добові за всю поїздку, — утаємничено проказав до мене Цар-Підлядський, — по двісті сорок фунтів на брата! Гражданє, хранітє дєньгі в сбєрєгательной кассє, — помахав у мене перед носом стосиком десятифунтових банкнот. — Конечно, єслі оні у вас єсть.

Глава сьома

Микитич знайшовся за півгодини. Страшний та розхристаний щосили грюкав кулаком у двері.

— Хачу єбаться-я-я-я-я-я!!! — ревів, мов той марал.

— Тихше Микитичу, всі вже полягали спати, — спробував я його заспокоїти. — Тут вам не обломиться. Підорів нема. Можете, звичайно, виїбати Лажу, поки він у відключці, але не думаю, що то гарна ідея.

— Я друзєй нє єбу! — не зрозумівши моєї іронії, відказав він цілком серьйозно. — Мнє бабу подавай!

— Ну, подумайте самі, де ми о третій ночі знайдемо вам бабу?

— Тогда пошлі добухівать. Я хочу порвать етот город вдрєбєзгі і пополам. Еті дєньгі жгут мнє ляжку, — ляснув себе по нозі. — Двєсті сорок фунтов стерлінгові їх же нужно взлохматіть! Устроіть маленькійтакой бордельєро...

— Ну-ну, Шукшин ви наш доморощений, давайте краще лягати спати. Вам додому ще кольоровий телевізор треба привезти.

— К чьорту телевізор! Сто грам — нє стоп-кран: рваньош — нє остановішся! Ти мнє іх наліл, значіт ти і в отвєтє за тєх, кого пріручіл. Поетому одєвай порткі, синок, поєхалі бухать і єбаться. Я за всьо плачу! Папа сєгодня багатий...

Офіційно в шотландській столиці будинків розпусти нема.

Але насправді вони є. Ховаються під вивісками пралень у будівлях із наглухо заштореними вікнами. На першому поверсі — офіційна пральня. За нею — кімната для клієнтів, де вам видають альбоми з фотографіями дівчат, що надають всілякі послуги інтимного характеру.

— Я хочу виєбать мєстную шотландку, — пирхає мені в щоку алкогольними парами Микитич, коли ми на таксі премо кудись у ніч. — Нєпрємєнно с большой жопой і нєпрємєнно рижую...

— Куди ми ідемо?

— В «Олд чайну». Ето самий большой публічний дом в центре. Я всьо развєдал. Работаєт круглосуточно.

— Звідки інформація?

— Ігарьок (один з організаторів) рассказал. Е-е-е-ех, била б моя воля, я би весь мір виєбал! Єзділ би по міру і трахал всєх подряд! Нємка — а іді-ка сюда на шишечку к русскому артісту. Англічанка, француженка, кітаянка — все на шишечку. Ілі сосітє у русского чєловєка. Ібо русскій член он до всєх уголков міра дотянуться можєт!

— Звідки така азійщина у вас? Якесь татаро-монгольське іго... Ви ж культурна людина?

— Я? Да я самий настоящій азіат, синок! Открою тебе одну тайну, только тс-с-с-с-с, нікому, — він навалився на мене всім тілом, — ми, русскіє, только дєлаєм від, что цивілізованниє, а на самом дєлє — дікіє варвари. Іногда такая злоба, такая нєнавість к горлу подступаєт, когда я гляжу на еті умитиє, наглиє морди благополучной Європи. Так і подмиваєт кулаком в харю заєхать, на землю поваліть і топтать, топтать, с грязью смєшивать. За варваров нас счітаєтє, за людей второго сорта? По ухмилочкам вашім гадкім ето віжу. Так получайтє!.. І ногою по головє, по яйцам, в грудь, в живот. Бояться нас весь мір должен. Бояться і уважать! І вєдь било такоє уваженіє прі совєтах. А сєйчас что — продалісь за ножкі Буша. Клянчім у содомітові прімі-і-і-ітє нас в цівілізованний мір-р-р-р-р, ми харошиє-є-є-є, ми больше нє будє-є-є-єм. Тьфу, гадость какая! Только хітрость всьо ето. Как с колєн встанем — всєму міру покажем, на что способєн русскій чєловєк. Как шарахнем по Нью-Йорку і Лондону бомбамі, как сотрьом с ліца Землі Паріжи с Бєрлінамі, тогда все очнуться і поймут, что русскіє — ето вєлікая нація, могучая, которая і рождєна только для того, чтоби міром управлять, да сапогі полоскать в Індійском океане!!!

Спершу я думав вступити з ним у диспут, а потім, глянувши на п’яне рило, відмовився. Лише проказав тихо:

— Ай ем нот Раша. Ай ем юкрейніан.

— Да какая разніца, синок. Все ми — Раша. Ей шеф, стой, стой, ето тут. Прієхалі!

Заплативши по нічному тарифу тринадцять фунтів за проїзд, ми опинилися в самому центрі Единбурга.

«Royal Circus» — прочитав напис на синій табличці понад дорогою. Стривайте, це ж десь зовсім поруч з будинком покійного Мак-Лоха!

Я навіть подумав, чи не піти розшукати восьмий будинок, аби сповістити близьким про його страшну і наглу смерть. Але відмовився від цієї думки, бо дебошир-їбака вже грюкав у двері пральні, хоч поруч виднілася кнопка електричного дзвінка.

Двері відкрила суха жінка із сивою зачіскою-перманентом, дивно схожа на міс Космо — служницю, що подавала каву і кальян під час тієї дивної зустрічі, коли ми пили лакричну настоянку.

— Нас інтєрєсуют ваші дєвушкі, — випалив їй з порога Микитич, а потім повернув свою мармизу до мене. — Пєрєвєді єй, малой...

Але стара розчахнувши перед нами двері, проказала майже чистою російською:

— Прахадітє.

— О, да тут панімают русскую рєчь, вот ето уровєнь! — захоплено вигукнув «бурєвєстнік».

Подолавши тьмяно освітлену залу, повну пральних машин, ми, скеровані господинею, пірнули під важкі оксамитові штори опинившись у гостьовому передпокої. Микитич, вмостившись на жовтому шкіряному дивані, по-діловому почав гортати запропоноване портфоліо, в той час як я, всівшись у фотелі навпроти, роздивлявся навколишній інтер’єр.

Нічого незвичайного. Як кажуть малороси «бєднєнько, но чістєнько». Стіни прикрашено літографіями краєвидів Единбурга. Офісна стійка, комп’ютер, штучна пальма у діжці. На підлозі — бюджетний ковролін.

— Могу прєдложить вам кофе ілі чєго-то покрєпчє желаєтє? — поцікавилася стара.

— А шо єсть? — смикнувся на дивані Микитич.

— Віскі, джін-тонік, водка, піво в банках...

— На шару чтолі? Потому что я за обслуживаніє пєрєплачівать нє намєрєн. Вон давєча за таксі по ночному таріфу заплатіл чуть лі нє двадцать фунтов, хотя дньом обошлось би в пятьорку.

— На шару можете трахнуть друг друга в жопу... Знаєте етот анекдот? — злобно прошипіла стара, закурюючи чорну міцну цигарку. — Тут прілічноє завєдєніє для серьйозних джентльменов. Ми совєтскімі голожопимі засранцамі нє інтєрєсуємся. Ви наші таріфи знаєте?

— Фу-у-у-у, мадам, что за жаргон, — театрально поморщив ніс Микитич. — Мані на карманє, да свєжий лі у вас товар?

Я помітив, що п’яну тварюку зачепила фраза про голодранців, під час якої господиня