Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

так виявлялося в нього почуття певної провини за свій поганий настрій — гукнув її:

— Дафно! Ви де?.. Вирішили переодягтися?

Вона висунула голову з-за ширми.

— Ні. Просто даю вам час прийти до тями.

— Добре, — промимрив він. — Невдовзі нас покличуть на вечерю.

— Сподіваюся.

На її обличчі він побачив усмішку, що здалася йому переможною, переможною. Хоча з чого це?

— Ви голодні? — спитав він.

— Жахливо.

— Я теж.

— Але, боюся, майже не можу їсти, — сказала вона.

— Вони добре годують, — заспокоїв він. — Востаннє, коли я зупинявся тут, їжа була чудовою.

— Справа не в цьому, — довірливо повідомила вона, чим одразу пробудила в ньому новий приплив ніжності. — Справа в моїх нервах. Вони… як би це висловити…

— Розлютилися, — підказав він. — Але чому? Ми так спокійно мандруємо.

Вона уважно подивилася на нього.

— Саймоне, ви не забули, що сьогодні вранці ми стали чоловіком та дружиною?

Справді, який черствий, нечутний дурень! Адже для неї це…

— Дафно, — вимовив він ніжно, — вам не треба турбуватися.

— Не треба? — перепитала вона, уникаючи його погляду.

Справді, треба чи не треба?.. Він набрав більше повітря, ніби це могло полегшити відповідь. Як він міг забути про те, що має турбувати її весь сьогоднішній день?.. Зрозуміло, він зробить усе, щоб… Але як пояснити на словах?

— Ми почекаємо з цим… — нарешті промовив він. — З тим, що скріплює шлюб, доки не приїдемо до Клайвдону.

— Почекаємо?

Саймон здивовано розширив очі. Чи не почувся він? У її голосі звучало явне розчарування!

— Звичайно, — відповів він ласкаво, як кажуть із нерозумною дитиною. — Не можу ж я… Не можемо ми в якомусь придорожньому готелі… Я надто поважаю вас, щоб…

Боже, що він несе?.. Мабуть, вона думала так само, бо знову перепитала:

— Не можемо?

— Ні.

Саймон таки до кінця так і не зрозумів, що її зараз обурює — якщо те, що він уловив у її тоні, було обуренням. Що турбує найбільше?

— Але чому? — спитала вона.

Так, тепер уже точно обурення звучало в голосі. Він не помиляється.

Він дивився на неї в повному подиві.

Дафна вийшла з-за ширми і тепер стояла посеред кімнати. Темні очі здавались величезними на зблідлій обличчі, вона нервово облизала губи, і на цей рух його тіло відповіло спалахом бажання.

З тремтячою усмішкою, опустивши очі, вона сказала:

— На мою думку… мені здається… місце не повинно мати значення.

О, як ці слова пов'язані з тим, що він відчував зараз у душі! Як хотілося йому кинути її на ліжко, накрити своїм тілом!

Він навіть простягнув до неї руки, ледь не втративши рівноваги, і повинен був опуститися на ліжко, щоб не впасти.

— Дафно! — промимрив він у простір. Вона по-своєму тлумачила його жест, інтонацію, з якою вимовив її ім'я.

— Боже, я мала знати, — прошепотіла вона зі стоном. — Вибачте… О, вибачте мені!

Вибачити її? Але за що?

Він підвівся з ліжка, на яке так ніяково опустився. Прокляття! Про що вона говорить? І чому цей стогін?

Вона продовжувала дивитися на нього зі зляканим жалем. Навіть співчуття. В чому справа? Можливо, вона подумала, коли він по-дурному оступився, відчуваючи пристрасне бажання, що в нього починається якийсь напад? Наслідок хвороби, про яку вона не знала?

Чи вона так налякана тим, що має між ними статися, що просто не в змозі контролювати свої емоції та слова?

— Дафно, — м'яко промовив він, — що з вами?

Вона швидко наблизилася до нього, ласкаво провела рукою по його щоці.

— Я така бездушна, — сказала вона. — Мені соромно, повірте… Я мала зрозуміти набагато раніше.

— Що зрозуміти? Про що ви?

Її рука відірвалася від його обличчя і безсило повисла.

— Зрозуміти, що ви… що ви не можете… це…

— Що «це», чорт забирай?

Вона знову опустила очі, зчепила пальці рук, щоби не тремтіли.

— Будь ласка… — прошепотіла вона з мукою. — Будь ласка, не примушуйте мене вимовляти вголос.

Саймон відчув, що його гнів переливається через край.

— Ось через подібні ш-штучки, — промовив він, заїкаючись, — через ці д-дурні п-примхи багато чоловіків не хочуть одружитися! І я їх розумію!

Його слова були більшою мірою звернені до самого себе, але Дафна не могла не чути їх і застогнала ще сильніше, закривши обличчя.

Саймон відвів її руки від обличчя і крикнув:

— Якого біса! Про що ви стогнете і журитесь?

— Про те, що ви не можете… — ледь чутно пошепки сказала вона. — Не можете зробити те, що потрібно у шлюбі… між дружиною та чоловіком…

Мабуть, це трохи дивно, однак саме в ці хвилини його бажання оволодіти нею зросло настільки, що він вважав за потрібне знову опуститися на ліжко.

— Хто це вам сказав? — спитав він грізно.

Зрозумівши його слова буквально, вона відверто відповіла:

— Ніхто, клянусь вам! Я ні від кого.

— Але все одно я обіцяю вам бути доброю дружиною і ніколи… нікому…

Напевно, у найважчі роки свого дитинства, коли язик, здавалося, заповнював весь його рот, а слова застрягали в горлі, не відчував він такої безпорадності.

Вона вирішила, що має статеве безсилля? Що він імпотент?

— Але п… п… — почав він і замовк.

Бракує, щоб до нього повернулося колишнє, майже забуте!.. Він намагався вирівняти дихання, спокійно поворухнути язиком.

Дафна по-іншому витлумачила його утруднену промову, мовчання і вирішила, що її обов'язок по-можливості втішити нещасного.

— Чоловіки дуже серйозно ставляться до таких речей, — сказала вона. — Але прошу вас, не треба…

— Так, не треба, бо це повна нісенітниця! — виразно вигукнув він. — Дурниця! Вона здригнулася.

— Що?

— Те, що ви чуєте! — Його очі звузилися, у них майнула злість. — Цікаво, від кого ви дізналися, які віші турбують чоловіків? Від вашого братика?

— Ні, від