Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

втечуть, то з них усі бебехи витрусять. Уамбіси занесли черепах до ставка, накидали їм листя, лушпиння, мурах, а Фусія: значить, той мерзотник Реатегі валандається десь поблизу? І Акіліно: солдати хотіли, щоб я продав їм консерви, тому я змушений був викручуватись, — а Фусія: чи вони не казали, що той мерзотник Реатегі повертається до Ікітоса й полишає пост губернатора? І Акіліно: так, вони казали, що, покінчивши з цією історією, Реатегі відійде від справ, — а Лаліта: як це добре, що ви припливли, доне Акіліно, не дуже весело їсти цілу зиму самих лише черепах.

Отже, дон Ансельмо став мангачем. Але не з сьогодні на завтра, як людина, що вибирає місце, будує свій дім і заводить господарство; це сталося поволі, непомітно. Спочатку він з’являвся в чічеріях з арфою під пахвою, і музиканти (майже всі колись у нього грали) люб’язно згоджувалися, щоб він їм акомпанував. Люди любили його слухати, нагороджували оплесками. Власниці шинків, які цінували його, давали йому поїсти і випити, а коли він був п’яний, знаходили йому мату, ковдру і куток для спання. Дона Ансельмо ніколи не зустрічали в Кастілії і на Старому мості, немовби він вирішив жити далеко від спогадів і пісків. Старий навіть близько не підходив до кварталів поблизу річки, ніколи не бував у Гальїнасері, на різниці, для нього існувала лише Мангачерія; місто відгородило дона Ансельмо від його власного минулого. А мангачі прийняли і його, і відлюдькувату Чунгу, яка, зіщулившись, сиділа на якому-небудь розі вулиці, вперши підборіддя в коліна, і дивилася поперед себе відчуженим поглядом, поки дон Ансельмо грав на арфі або спав. Мангачі часто говорили про дона Ансельмо, але зверталися до нього по-простому: арфісте, старий. Він якось швидко постарів після пожежі: руки зів’яли, груди позападали, шкіра вкрилася зморшками, живіт випнувся, ноги скривилися, він став неохайним, брудним. Дон Ансельмо ходив у тих самих чоботях, які ще пам’ятали кращі часи, запилюжених, майже геть зношених, штани в нього обтріпалися, на сорочці не залишилося жодного гудзика, капелюх був увесь у дірках, нігті чорні, очі в червоних жилках, повіки зморщені; голос став хрипкий, рухи розслабилися. Спочатку деякі сеньйори запрошували його грати на хрестинах та весіллях; заробивши таким чином дещицю грошей, він умовився з Патросініо Найо, що той здасть йому кімнату і годуватиме раз на день його й Чунгу, яка вже починала говорити. Але й далі ходив такий обшарпаний і брудний, що білі перестали користуватись його послугами, відтоді він почав заробляти собі на життя різними способами: допомагав при переїздах, підносив пакунки або мив двері. У чічеріях він з’являвся надвечір, раптово, однією рукою тягнучи Чунгу, в іншій тримаючи арфу. Дон Ансельмо у Мангачерії був особою популярною, приятелем усіх і нікого, самітником, який раз у раз піднімав капелюх, щоб привітатися мало не з кожним зустрічним, однак обмінювався з людьми лише кількома словами, і тільки арфа, донька й алкоголь, здавалося, заповнили все його життя. Від давніх звичок у нього лишилася ненависть до аурів: коли помічав яструба, відразу ж шукав камінь, кидав у нього, засипав прокльонами. Пив дон Ансельмо багато, але був тихим п’яницею, ніколи не буянив, не галасував. А те, що він п’яний, можна було визначити по його ході, він не вимальовував зигзагів, не хитався, а йшов поважно: прямі ноги, руки по швах, гордість на обличчі, погляд, втуплений у щось далеко попереду.

Дон Ансельмо жив простим, скромним життям. Опівдні залишав халупу Патросініо Найї, іноді тримаючи за руку Чунгу, іноді один: на вулиці квапився, немовби в якійсь невідкладній важливій справі. Проходив жвавим кроком мангачський лабіринт, йшов крутими стежками і таким чином діставався до південного кордону, до пісків, які тягнулися далі в бік Сульяни, або спускався до межі міста, до того ряду ріжкових дерев, що росли уздовж каналу. Потім вертався назад, кружляв по всіх усюдах, роблячи короткі зупинки в чічеріях: без найменшого знічення заходив, спокійний, мовчазний, поважний, і чекав, доки хтось запросить його на чарку кларіто чи скляночку піско. Дякував кивком голови, виходив і в тому самому гарячковому ритмі продовжував свій марш, прогулянку чи покуту, доки мангачі бачили, як він зупинявся де попало, падав у затінок якого-небудь даху, зручно вкладався на піску, закривав капелюхом обличчя й лежав так годинами, байдужий, не звертаючи уваги на курей та кіз, що обнюхували його, терлися своїми перами чи бородами, випорожнювалися на нього. Безцільно швендяючи, дон Ансельмо чіплявся до перехожих, просячи в них цигарку, і, якщо йому відмовляли, він не гнівався, а прямував далі, гордий, урочистий. Вночі повертався до Патросініо Найї по арфу і йшов до чічерій, тепер уже для того, щоб грати. Годинами перебирав струни, делікатно доторкуючись до них пальцями, а коли був такий п’яний, що руки не слухалися його й арфа починала фальшивити, тоді шепотів щось і очі йому смутніли.

Іноді дон Ансельмо ходив на цвинтар, і там останній раз, другого листопада[30], коли сторожі заступили йому шлях до брами, його бачили розлюченим. Він зчепився з ними, лаяв, кидався камінням, урешті якісь люди умовили цвинтарних сторожів пропустити його. Іншого разу, там, на цвинтарі, теж другого листопада, Хуана Бауро побачила Чунгу, якій тоді було близько шести років, брудну, обшарпану, — дівчинка бігала серед могил. Покликала її, погладила. Відтоді праля, поганяючи клапоухого, навантаженого білизною віслюка, час від часу приходила до Мангачерії, питала про арфіста й Чунгу. Малій приносила їжу, сукенки, черевички, йому — цигарки, трохи дрібних грошей, які він одразу ж ішов пропивати в найближчу чічерію. А невдовзі Чунгу перестали зустрічати на вулицях Мангачерії. Патросініо Найя сказав, що Хуана Бауро забрала її з собою до Гальїнасери. Арфіст і далі жив своїм життям, своїми прогулянками. З кожним днем усе більше старішав, ставав усе неохайнішим, обдертішим, але люди вже до нього призвичаїлися, ніхто не відвертав голови, коли зустрічав дона Ансельмо, спокійного, випростаного, або коли доводилось обходити старого, який валявся посеред дороги під палючим сонцем.

Лише через кілька років арфіст почав вибиратися за межі Мангачерії. Вулиці міста росли, змінювались, вкривалися бруком, високими тротуарами, гарними будинками і ставали дедалі галасливішими від дітлахів, що бігли за кожним новим автомобілем. Довкола — нові бари, готелі, обличчя приїжджих; до Чіклайо вело нове шосе, блискучі рейки нової залізничної колії зв’язували П’юру з Пайтою через Сульяну. Все змінювалося, і п’юранці також. Їх вже не видно було на вулицях у чоботях і штанях для верхової їзди, тепер вони носили костюми, навіть галстуки, а жінки, які відмовлялися