Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

від темних, по кісточки, спідниць, вбиралися тепер у плаття світлих кольорів, і ходили вже не під запонами вуалей та великих хусток і не в супроводі служниць, а лише самі, з відкритими обличчями і розпущеним волоссям. З’являлося дедалі більше вулиць, усе вищими ставали будинки, місто росло, пустеля відступала. Гальїнасера зникла, й на її місці виріс новий багатий квартал. Халупи, які тулилися за різницею, одного ранку було спалено; прибули поліцейські й жандарми, очолювані алькальдом та префектом, силоміць посадили всіх на грузовики й вивезли, а наступного дня там почали прокладати прямі вулиці, планувати й будувати двоповерхові будинки, і невдовзі ніхто не міг собі уявити, що в цьому чистенькому районі з віллами, де живуть білі, колись животіли робітники-пеони. Розрослася також і Кастілія, перетворившись на маленьке місто, — вулиці вимощено бруківкою, з’явилося кіно, відкрито школи, розбито алеї. Старі люди відчували себе закинутими у інший світ і нарікали на штовханину, розпусту, нещасні випадки.

Одного дня, з арфою під пахвою, старий арфіст пройшов тим оновленим містом, дістався до Пласа де Армас, сів під тамариндом, почав грати. Наступного дня опівдні він прийшов знову, і відтоді бував там дуже часто, особливо по четвергах і суботах, коли грали вечірню зорю. П’юранці збиралися на Пласа де Армас, щоб послухати військовий оркестр з Казарм Грау, дон Ансельмо за годину перед його виступом давав свій власний концерт, потім обходив публіку з капелюхом, і, зібравши декілька солів, одразу ж повертався до Мангачерії. Вона не змінилася. Мангачі — також. Ті самі очеретяні хижки, свічки з лою, кози, і, незважаючи на те, що й туди вступав прогрес, до її закутків не ризикував заходити жоден жандармський патруль. А арфіст, без сумніву, відчував себе щирим мангачем, відчував усім серцем, бо гроші, зароблені концертами на Пласа де Армас, він тратив завжди лише в своєму передмісті. Ночами він як завжди грав у Тули, Гертрудіс чи Анхеліки Мерседес, своєї колишньої куховарки, яка тепер тримала власну чічерію. Ніхто вже не міг собі уявити Мангачерію без нього, жоден мангач не міг подумати, що завтра вранці не побачить, як дон Ансельмо урочисто гуляє вуличками, жбурляє каміння в аурів, виходить з халуп, позначених червоними прапорцями, спить на сонці, а коли стемніє, не почує вдалині звуків його арфи. Навіть по манері говорити, хоча говорив він рідко, кожний п’юранець впізнавав у ньому мангача.

— Непереможні кликали його до свого столу, — пригадувала Чунга. — Але Літума вдавав, що не чує їх.

— Цей сержант завжди такий ввічливий, — розповідав арфіст. — Підійшов до мене привітатися й обійняти.

— Своїми дурними жартами ці бешкетники доб’ються того, що мої підлеглі перестануть мене поважати, доне Ансельмо, — сказав Літума.

Двоє жандармів залишилися біля бару, сержант розмовляв з доном Ансельмо. Чунга подавала їм пиво, а брати Леон і Хосефіно ніяк не вгамовувалися.

— Краще не розповідайте далі, бо Дикунка починає смутніти, — попросив Молодий. — Зрештою вже пізно, маестро.

— Нема чого, дівчино, сумувати. — Рука дона Ансельмо затремтіла над столом, перекинула чашку й поплескала Дикунку по плечу. — Таке життя, ніхто в цьому не винний.

— Варто цим зрадникам улізти в мундир, як вони вже не відчувають себе мангачами, навіть не вітаються, дивитися на тебе не хочуть, — викрикували троє непереможних.

— Жандарми не знали, що це про сержанта, — сказала Чунга. — Спокійнісінько пили своє пиво, розмовляли зі мною. Але Літума добре знав, що це про нього, він пронизував їх поглядом, а рукою давав знак: почекайте, заспокойтеся.

— Хто запрошував цих типів у формі, га? — вигукнув Семінаріо. — Мені вже чується, як вони швиденько кажуть «до побачення». Чунго, зроби мені таку ласку, вижени їх геть.

— Це сеньйор Семінаріо, власник гасієнди, — промовила Чунга. — Не звертайте на нього уваги.

— Я знаю його, — озвався сержант. — Не звертайте уваги, хлопці, він п’яний.

— Тепер ще й чіпляється до жандармів, — обурився Мавпа. — Забагато собі дозволяє.

— Наш братик міг би йому заткнути пельку, хоч на це б йому мундир придався, — під’юджував Літуму Хосе.

Молодий Алехандро випив кави й сказав:

— Коли Семінаріо прийшов сюди, то був спокійний, але після двох склянок розлютився. Напевне, мав якийсь тягар на серці, ось і намагався звільнитися від нього — тому грубіянив і задирався.

— Не треба так, сеньйоре, — заспокійливо мовив сержант. — Ми при виконанні службових обов’язків, нам за це платять.

— Ви вже простежили за порядком і побачили, що все гаразд, — не вгавав Семінаріо. — А зараз ідіть і облиште порядних людей в спокої.

— Не зважайте на нас, — попросив сержант. — Гуляйте собі на здоров’я, сеньйоре.

Обличчя Дикунки дедалі смутнішало, а Семінаріо за своїм столом корчився від люті, — ця поліцейська шкура також стелиться переді мною, нема вже чоловіків у П’юрі, от що зробили з цим проклятим краєм. І тоді до нього підійшли Гортензія й Амапола, пестощами та жартами трохи його заспокоїли.

— Гортензія, Амапола, — повторив дон Ансельмо. — Що за імена ти вигадуєш, Чунгіто!

— А що робили непереможні? — спитала Дикунка. — Адже те, що він сказав про П’юру, повинно було довести їх до нестями.

— По їхніх очах було видно, що вони жовчю спливали, — промовив Болас. — Але що ж було робити, коли вони помирали від страху.

І непереможні: ми не знали, що ти, Літумо, такий боягуз, адже ти озброєний і можеш вколошкати Семінаріо, бо в нього руки сверблять, це очевидно, — а Ріта: тихіше, бо зараз він почує, — і Марібель: бійка буде, — а Сандра й далі голосно реготала. Згодом патруль пішов, сержант, провівши обох жандармів до дверей, повернувся назад і підсів до столика непереможних.

— Краще було б, якби він теж пішов, — скрушно похитав головою Болас. — Бідолаха.

— Чому бідолаха? — заперечила Дикунка. — Він чоловік, і не потребує, щоб його жаліли.

— Але ти завжди сама кажеш «бідолаха», Дикунко, — сказав Болас.

— Я його дружина, — пояснила Дикунка, а Молодий злегка всміхнувся.

Літума сварив їх: чому ви глузуєте з мене при моїх підлеглих? — і вони: ти, дволична людина, перед ними вдаєш із себе велике цабе, а потім випроваджуєш їх, щоб гуляти собі досхочу, аж прикро дивитися на тебе, — і він: мені ще прикріше дивитись на вас, — але за хвилину вони вже помирилися й заспівали: вони непереможні, не жнуть і не сіють, працею ніколи не зганьбляться, можуть лише пити, лише шахраювати, вони непереможні, зараз ідуть спідниці задирати.

— Це ж треба, самі для себе склали гімн, — сказав арфіст. — Ой, ці мангачі, таких удень з вогнем не знайдеш.

— Але ти вже перестав бути непереможним, — зауважив Мавпа. — Піддався залякуванням.

— Не розумію, чому ти не згорів від сорому, братику? — докинув Хосе. —