Йорн Лієр Хорст - Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст

— Моя мати. Вона зараз подорожує. Поїхала до Іспанії.

Помешкання було темне й тісне, мовби нежиле. Вони сіли за обідній стіл у кухонній ніші. На столі вже стояли дві склянки й пляшка коли.

— Вам налити? — запитав Роберт, відкручуючи корок.

Ліне похитала головою.

— Може, води, — попросила вона, кладучи диктофон на середину столу.

Роберт Ґран підійшов до раковини, трохи спустив води з крана, щоб потекла холодна, а тоді наповнив склянку. Ліне почекала, доки він повернувся за стіл, а тоді розповіла про серію статей і сказала, що дуже хотіла б почути його історію.

— Як ви з Надією стали закоханою парою? — поставила вона перше запитання і вийняла нотатник.

— Ходили до однієї школи, бували на одних і тих же вечірках, знали одних і тих же людей. І хоч були дуже різними за характерами, усе ж мали спільні інтереси. Перебували, так би мовити, на одній хвилі.

— Скільки часу ви зустрічалися?

— Трохи більше року загалом, але бували періоди, коли стосунки вривалися. Її батьки створювали нам труднощі.

— У який спосіб?

— Ви ж знаєте, хто її батько. Певно вважав, що я її не гідний чи щось таке. Мій батько працював на його фабриці.

— Тож ваші батьки зналися?

Роберт Ґран похитав головою.

— На фабриці було багато робітників, не думаю, що він знав, котрий з них мій батько. Принаймні доти, доки його не звільнили.

Ліне завмерла з ручкою в руці.

— Вашого батька вигнали з роботи?

— Це називалося у них «скороченням». Він потрапив у першу хвилю звільнень.

— Ви розмовляли з батьками Надії після того, що трапилося?

— Ні, я ні з ким не розмовляв.

Ліне вловила гіркоту в його голосі, чи навіть ледь вловну агресію.

— Точніше, ніхто не розмовляв зі мною, — виправився він. — Жив то тут, то там, в інших містах. Тепер повернувся. Люди вже майже забули ту справу, і ось ви знову витягаєте її на світ.

— Це поліція поновила розслідування, не ми, — заперечила Ліне.

— Та я знаю, — кивнув Роберт Ґран. — Один слідчий з Кріпоса вважав, що було б круто взяти в мене інтерв’ю. Аби показати, що мені нічого приховувати.

Ліне кивнула.

— Ми намагаємося висвітлити справу з різних ракурсів, — пояснила вона. — Можете розповісти про той вечір, коли це сталося?

Перш ніж розповідати, Роберт налив собі коли й відпив ковток. Згрубша, він переповів версію, викладену на суді, який визначав йому запобіжний захід, але на той момент це був уже другий варіант свідчень, що суперечив першому.

— Що спричинилося до оголошення вам підозри?

— Хіба не те, що й завжди? — відповів запитанням на запитання Ґран. — Першим підозрюють партнера.

— Не завжди, хоча й часто, — кивнула Ліне. — Але ж вас посадили в СІЗО?

— Зчинили великий галас з того, чого не було. Вважали, що я брешу.

— А ви не брехали?

Ліне запитала й відразу про це пожалкувала. Питання було передчасним. Надто рано було гладити об’єкт інтерв’ю проти хутра — Роберт Ґран роздратувався.

— Я напився. Не всі деталі чітко пам’ятав.

Ліне вагалася, чи випитувати його, що він мав на увазі під деталями, але вирішила згодом зредагувати подкаст і викласти всі три його версії. Вона цілком припускала появу ще й четвертої версії того, що сталося насправді. До цього запитання можна повернутися наприкінці інтерв’ю, тож, тим часом, вона змінила тему.

— Мені неясний один момент, — сказала Ліне. — Той, коли Надія пішла з вечірки… Вона мала з собою торбинку?

— Так!

Відповідь була миттєвою.

Ліне мимоволі посунулася на край стільця.

— Ви кажете «так», бо вона завжди її носила з собою чи тому, що точно це пригадуєте?

— Вона завжди носила торбинку, і я точно пригадую, що того вечора теж її взяла. Надія зняла з вішака куртку, одягнулась, а тоді схопила торбинку й пішла геть.

— Що вона мала в торбинці?

— Портмоне з фотографією, на якій вона з молодшим братом.

Ліне занотовувала його слова, щоб виграти трохи часу на роздуми. Роберт Ґран відразу назвав доказ, який його тоді виправдав. Викрадачі мали в руках Надіїну торбинку й поклали фото Надії з братиком у другий свій лист-шантаж.

— Що іще?

— Та всякі звичні дрібнички. Косметика, жуйки, ключі. Торбинка була маленька, місця на речі мало.

Роберт Ґран підніс до рота склянку, відпив ще ковток коли.

— Він тепер бос. Ви знали? — додав Роберт.

Ліне не зрозуміла, про кого мова.

— Мальте Кроґ, молодший брат Надії. Він став генеральним директором концерну. А тоді йому виповнилося лише одинадцять років.

Роберт знову відпив коли.

— Я був з ними, коли вони фотографувалися. На той момент йому було десять. Надія няньчила його, ми взяли малого з собою до міста. Вона так гарно ним опікувалася, що я тоді ще подумав: вона буде доброю матір’ю.

Ліне глянула на диктофон. Цей шматочок приватної історії дуже добре мав би вписатися в сюжет.

— Блимає, — завважив Роберт.

Він мав рацію. Червоний світловий діод у диктофоні блимав з рівними проміжками.

— Може, я маю якусь батарею, — забажав допомогти Роберт.

— Нічого не дасть, батарея вбудована, — зітхнула Ліне. — А я ж думала, що зарядила.

Треба було рухатися далі, не затримуватися на цьому епізоді, і вона попросила Роберта Ґрана розповісти, як йому жилося наступними роками — після зникнення Надії. Він щось говорив про відчуття втрати й душевні страждання, але слова звучали так завчено, що не викликали ніякої симпатії.

— Як гадаєте, що насправді сталося?

Диктофон ще працював.

Роберт Ґран сказав, що багато думав, але пояснення для себе так і не знайшов.

— Це викрадення видається випадковим і спланованим водночас, — додав він. — Не уявляю, щоб хтось стояв перед будинком на Ґліммерваєн і чекав на Надію.

Викрадення трапляються у великих містах і в кіно, — Роберт замовк, наче збирав докупи думки. — Але хтось її таки викрав. Хтось місцевий. Хтось, хто звідси родом.

— Кого вона могла знати? — підказала Ліне.

Роберт Ґран довго думав над запитанням, а тоді похитав головою.

— Тоді це мав би бути хтось, кого і я знаю, але не бачу такої людини.

Ліне хотіла ще, аби він обґрунтував своє припущення, що викрадачем міг бути хтось з місцевих мешканців, однак лампочка в диктофоні згасла.

63

Коли Ліне повернулася, вдома нікого не було.

Тумас не попередив, які в них з Амалією плани на день. Вона вже навіть хотіла зателефонувати йому на мобільний, запитати, де вони, але передумала. Натомість під’єднала до комп’ютера диктофон і завантажила інтерв’ю з Робертом Граном. Ліне прослухала запис розмови, звірила зі своїми нотатками й переписала начисто уривки, які хотіла