Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

то­го по­ма­га­ли мені в ро­боті, як говіли, а це ка­зав пан, що та­ки в тих "інвен­та­рях" на­пи­са­но, щоб усі до­рослі лю­ди од­бу­ва­ли свя­ще­ни­кам по од­но­му дню в жни­ва.

Люди мовч­ки пішли на по­ле ро­би­ти, але од то­го ча­су, як по­ча­ла­ся ця попівська пан­щи­на, се­ля­ни по­ча­ли пот­ро­ху од­хи­ля­тись од свя­ще­ників. Мо­ло­диці й чо­ловіки пе­рес­та­ли хо­ди­ти до ба­тюш­ки в гості й пос­лу­ха­ти по добрій волі; й скільки не про­хав отець Ха­ритін мо­ло­диць нап­ряс­ти ма­тушці по півміточ­ку, ні од­на мо­ло­ди­ця в селі й ве­ре­те­ном не крут­ну­ла для ма­туш­ки. Они­ся Сте­панівна швид­ко огов­та­лась з тією пан­щи­ною й ко­ман­ду­ва­ла людьми, як панський оса­ву­ла.

Старша доч­ка от­ця Ха­ри­то­на, На­де­зя, про­бу­ла рік в Бо­гус­лаві в пансіоні в однії польки. Онисії Сте­панівні шко­да бу­ло гро­шей, і во­на взя­ла На­де­зю до­до­му. На­де­зя вив­чи­лась чи­та­ти й тро­хи пи­са­ти; вив­чи­лась гра­ти на гітарі й вби­ра­тись в євро­пей­ський кос­тюм; вив­чи­лась тан­цю­ва­ти й ро­би­ти кнікси, й на то­му скінчи­ла свою на­уку. На її місце Они­ся Сте­панівна од­вез­ла мен­шу доч­ку, Па­ла­зю. Доч­ки рос­ли. Они­си­не зав­зят­тя до праці рос­ло ра­зом з доч­ка­ми. Онисія Сте­панівна са­ма їзди­ла на по­ле, сто­яла бе­зодхідно ко­ло пан­щан­них лю­дей. Своїм най­мич­кам во­на не да­ва­ла й вго­ру гля­ну­ти: бу­ди­ла опівночі та гриз­лась з ни­ми цілий день. Най­мич­ки не хотіли слу­жи­ти в ма­туш­ки.

Раз в Онисії Сте­панівни най­ня­лась здо­ро­ва та ро­бо­ча дівка з Бо­гус­ла­ва, Ма­ру­ся. Во­на бу­ла не пан­щан­на, а доч­ка од­но­го убо­го­го чин­шо­ви­ка-шлях­ти­ча. Ма­ру­ся бу­ла та­ка ро­бо­ча, що всти­га­ла уви­ну­тись за двох. Але, як ка­жуть, хто доб­ре ве­зе, то­го й по­га­ня­ють. Они­ся за­ду­ма­ла ще й по­га­ня­ти Ма­ру­сю: бу­ди­ла її тро­хи не опівночі й на­ки­да­ла ду­же ба­га­то ро­бо­ти. Ма­ру­ся не ви­дер­жа­ла, не ви­бу­ла ро­ку; са­ме пе­ред жни­ва­ми втек­ла од ма­туш­ки в Бо­гус­лав і най­ня­лась в Ба­ла­бу­хи.

Онися Сте­панівна пе­ре­чу­ла че­рез лю­дей, що Ма­ру­ся най­ня­ла­ся в Олесі, та аж по­зе­леніла од злості.

- Це бла­го­чин­на од­би­ває од ме­не най­ми­чок: це во­на хо­че мені до­пек­ти. Поїду та од­бе­ру Ма­ру­сю, - го­во­ри­ла Они­ся Сте­панівна до от­ця Ха­ри­то­на.

- Ой не їдьте, Онисіє Сте­панівно! Бог з ним. Чи ж пак ми не знай­де­мо собі най­мич­ки, чи що. Цур йо­му, пек йо­му, то­му ли­хові. Хва­ли­ти бо­га, що ми по­ми­ри­лись з бла­го­чин­ним.

- Ба та­ки поїду та й од­бе­ру. Це Оле­ся сміється з ме­не; ще пак ма­ло насміялась з ме­не в моїй гос­поді з своїми гу­са­ра­ми, то на тобі ще!

- Не їдьте, Онисіє Сте­панівно, бо прий­деться знов вез­ти бла­го­чин­но­му ху­ру горшків та ми­сок.

- І горшків не пош­лю, й Ма­ру­сю од­бе­ру. Я по­ка­жу Олесі, як кеп­ку­ва­ти на­до мною.

- Коли б ви, Онисіє Сте­панівно, не ска­за­ли там чо­го зай­во­го. Все ж та­ки во­ни старші над на­ми: во­ни бла­го­чинні.

- То що ж, що бла­го­чинні! Ве­ли­ка ця­ця - бла­го­чин­на! Во­на бла­го­чин­на, а я хіба ци­ган­ка, чи що? Та­ки поїду та вир­ву з рук в Олесі Ма­ру­сю.

- Ой, біди на­ро­би­те мені! Доб­ре, що ви собі знаєте своє гос­по­дарст­во, си­ди­те собі в запічку, а мені до­ве­деться од­бу­ва­тись за вас. Оті, бач­те, мені кни­ги та ті "одчо­ти"… Не­чис­тий їх знає, ніяк не пот­рап­лю до­ла­ду зда­ти їх. Те­пер бла­го­чин­ний мов­чить, але ко­ли ви розд­ра­туєте бла­го­чин­ну, то не мов­ча­ти­ме.

- Ет! Вер­зеш та­ке, що й ку­пи не дер­житься! В те­бе свої кни­ги, а в ме­не своя спра­ва. Не­хай та­ки Оле­ся й честь знає. Я їй не за­бу­ду тих гу­сарів, що во­на на­пер­ла в мою ха­ту. Та­ки поїду.

- А я ко­ней не дам, - ска­зав отець Ха­ритін, ніби жар­ту­ючи.

- Та я те­бе й не про­си­ти­му. Са­ма зап­ря­жу та й поїду.

Отець Ха­ритін знав, що не пе­ре­го­во­рить своєї жінки, за­мовк і тільки важ­ко зітхнув.

Тільки що отець Ха­ритін виб­рав­ся з ха­ти хо­ва­ти якусь ба­бу, Они­ся звеліла па­руб­кові зап­ряг­ти коні, сіла й поїха­ла. Як далі во­на їха­ла, тим більше роз­го­рю­ва­лась в неї злість. Як уг­ляділа во­на Ва­ла­бу­ши­ну осе­лю, то вже бу­ла лад­на роз­дер­ти Оле­сю над­воє.

Онися в'їха­ла в двір і впійма­ла Оле­сю на ган­ку. Олесі зда­лось, що їде який­сь пан, і во­на до­жи­да­лась йо­го на ган­ку.

"3дається, їде наш но­вий ста­но­вий, - ду­ма­ла Оле­ся, - тон­кий, су­хий і в чор­но­му ма­ленько­му кар­тузі".

Олеся сто­яла на ган­ку й жда­ла. Своєю рівною, су­хою пос­тат­тю й чор­ною хуст­кою на го­лові Они­ся зда­ле­ки й справді ски­ну­лась на но­во­го бо­гус­лавсько­го ста­но­во­го.

Онися під'їха­ла під га­нок. Оле­ся тро­хи не крик­ну­ла, але втіка­ти бу­ло ніяко­во.

- Добридень вам, гос­по­же бла­го­чин­но! А я оце до вас в гості в самі жни­ва, - ска­за­ла Они­ся, зла­зя­чи з на­то­чан­ки.

- Доброго здо­ров'я! Ду­же ра­да вам, - про­мо­ви­ла Оле­ся.

Онися вий­шла на га­нок і тро­хи не черк­ну­лась го­ло­вою об сте­лю. Во­на бу­ла в ко­рич­невій темній сукні, в чорній хустці на го­лові; фал­ди сукні об­лип­ли кру­гом її ви­со­кої рівної пос­таті, а чор­на хуст­ка висіла на її су­хор­ля­вих пле­чах, не­на­че на кілку. Ли­це в Онисі стемніло, зчорніло й зсох­лось од ро­бо­ти, од не­дос­па­них но­чей, од гос­по­дарсько­го кло­по­ту. Оле­ся так са­мо вже зчорніла на ви­ду й за­сох­ла, хоч з іншої при­чи­ни.

- Прошу покірно до світлиці, - про­си­ла Оле­ся Они­сю.

Обидві во­ни увійшли в гос­тин­ну й посіда­ли. Во­ни зас­та­ли там Ба­ла­бу­ху. Оле­ся ди­ви­лась на сте­лю й все ку­ри­ла.

- В вас, гос­по­же бла­го­чин­но, най­ня­ла­ся моя най­мич­ка Ма­ру­ся.

- Найнялася, тільки я не знаю, чи во­на ва­ша най­мич­ка, чи, мо­же, чия інша, - зне­хо­тя обізва­лась Оле­ся.

- Маруся не ви­бу­ла в ме­не ро­ку. Я оце приїха­ла за нею, - ска­за­ла Они­ся, лед­ве здер­жу­ючи сер­ди­тий го­лос.

Олеся приміти­ла той дри­жа­чий го­лос і по­чу­ва­ла, що й в неї щось зад­ри­жа­ло в душі. Во­на зна­ла, як Они­ся су­дить її по лю­дях.

- Не мо­же бу­ти, щоб ви не зна­ли, в ко­го слу­жи­ла Ма­ру­ся, а прий­ма­ти чу­жих най­ми­чок зовсім не го­диться, - ска­за­ла Они­ся го­лос­но й сер­ди­то.

- Як то не го­диться? - спи­та­ла Оле­ся, спах­нув­ши.

- Тим і не го­диться, що не го­диться. Ма­ру­ся моя най­мич­ка, й я її візьму з со­бою. Те­пер жни­ва, га­ря­чий, ро­бо­чий час, - най­ми­чок тре­ба й до по­ля, й до гос­по­ди; тре­ба ха­па­ти хліб на полі, й льон та ко­но­пельки бра­ти; тре­ба ко­мусь зва­ри­ти й спек­ти до­ма, й ко­ро­ви по­доїти, й вівці по­доїти, й свині заг­на­ти, й ко­ло тер­ниці, ко­ло би­тельні ста­ти, й до че­ре­ди одігна­ти. В ме­не ве­ли­ке гос­по­дарст­во, в ме­не ве­ли­кий скрут; я не вмію до півдня спа­ти, а з півдня по ха­тах по­ход­жа­ти та люльку смок­та­ти, - дзи­горіла Они­ся над пра­вим ву­хом у Ба­ла­бу­хи.

Олеся до­га­да­лась, що Они­ся шпур­ля­ла груд­кою прос­то-та­ки в їх го­род,