Нечуй-Левицький - Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький

Першої неділі зібра­лась в церк­ву ве­ли­ка си­ла на­ро­ду. Отець Ха­ритін знов про­чи­тав ту бо­ма­гу, цеб­то "пра­ви­ла інвен­тарні", ски­нув ри­зи й пішов до­до­му. На­род сто­яв ко­ло церк­ви й не роз­хо­див­ся: ніхто доб­ре не втя­мив тії бо­ма­ги. Один ка­зав, що змен­ши­ли пан­щи­ну тільки мо­ло­ди­цям; дру­гий ка­зав, що змен­ши­ли й чо­ловікам; де­ко­му зда­лось, що не тільки не змен­ши­ли пан­щи­ни, але ще прибільши­ли. Хтось десь чув, що лю­ди поч­нуть од­бу­ва­ти пан­щи­ну не тільки па­нам, але й по­пам. У всіх зос­тав­ся який­сь ту­ман в го­лові, че­рез який кож­ний ба­чив те, що йо­му мріло в ту­мані. Гро­ма­да пос­ла­ла ти­та­ря до ба­тюш­ки, щоб він прий­шов та роз­тов­ма­чив їм, що бу­ло на­пи­са­но в тій бо­мазі.

Прийшов на цвин­тар ба­тюш­ка. Гро­ма­да обс­ту­пи­ла йо­го кру­гом.

- Розкажіть, ба­тюш­ко, док­лад­но: що там на­пи­са­но в тій бо­мазі? - про­си­ла гро­ма­да.

- А що ж, па­но­ве гро­ма­до! На­пи­са­но, щоб мен­ше пан­щан­них днів од­бу­ва­ти на тижні. Ко­ли прав­ду ска­за­ти, то я й сам реш­ти доб­ре не вто­ро­пав, що там на­пи­са­но, бо на­пи­са­но по-мос­ковській та ще й ду­же муд­ро. Хіба поїду до бла­го­чин­но­го та спи­таю.

Отець Ха­ритін поїхав до бла­го­чин­но­го за по­ра­дою.

- Коли не вто­ро­па­ли, то й доб­ре, бо нам вже прий­шов при­каз од гу­бер­на­то­ра Бібіко­ва тільки чи­та­ти в церкві бо­ма­гу що­неділі й не ви­яс­ня­ти в церкві, - ска­зав бла­го­чин­ний, - а ви­яс­ня­ти мож­на тільки "по тре­бо­ва­нию крестьян".

- Як же во­но так: я не ро­зумію, ні гро­ма­да не ро­зуміє.

- Мабуть, так во­но й тре­ба, ко­ли прий­шов та­кий при­каз, бо па­ни ка­жуть лю­дям, що до інвен­тарів бу­ла лег­ша пан­щи­на, - ска­зав бла­го­чин­ний. - Та ви не ду­же квап­тесь тов­ма­чи­ти, щоб ча­сом ли­ха не наб­ра­тись: хто мов­чить, той двох нав­чить, - бо вже один ба­тюш­ка за це ви­ясніння втра­тив па­рафію. Ви знаєте, що в нас са­ма поліція з по­ляків, - по­вер­тає діло так, буцімто по­пи бун­ту­ють на­род, а не па­ни.

Отець Ха­ритін приїхав до­до­му й тільки мах­нув гро­маді ру­ка­ми, як гро­ма­да при­че­пи­лась до йо­го… "Йдіть до па­на. Пан вам усе роз­тов­ма­чить: мо­же, йо­му є при­каз ро­зуміти ту бо­ма­гу та її тов­ма­чи­ти", - го­во­рив лю­дям отець Ха­ритін.

Тим ча­сом польські па­ни бу­ли ду­же сер­диті, що мос­ковський уряд змен­шив лю­дям пан­щи­ну. Во­ни хотіли до­ка­за­ти му­жи­кам, що па­ни бу­ли добрі до му­жиків, що не во­ни, а мос­калі пригнічу­ють на­род. Замість то­го, щоб змен­ши­ти пан­щи­ну, па­ни її прибільши­ли і си­лу­ва­ли на­род ро­би­ти пан­щи­ну цілий тиж­день. Ніко­ли не бу­ла пан­щи­на та­ка ве­ли­ка для на­ро­ду, як в ті ча­си. На­род про­чув, що пан­щи­ну і справді змен­ши­ли, що па­ни зну­ща­ються над ни­ми. Сміливіші пе­рес­та­ли од­бу­ва­ти пан­щи­ну більше трьох днів на тиж­день і підмов­ля­ли й дру­гих. Вільша­ницький пан дав зна­ти в поліцію, що на­род бун­тується. В Вільша­ни­цю прий­шла ро­та мос­калів. І поліція, і офіце­ри, і жан­дар­ми набігли в Вільша­ни­цю і при­ве­ли ро­ту мос­калів. Ро­та роз­си­па­лась по се­лу й по­ча­ла різа­ти ку­ри, гу­си, свині і навіть ко­ро­ви. По­чи­на­лась мос­ковська за­куція над на­ро­дом, підня­та польськи­ми ру­ка­ми. Прой­шла чут­ка, що пер­ших про­во­дирів, ти­та­ря Онопрієнка та двох йо­го братів, бу­дуть би­ти різка­ми на ви­гоні і од­да­дуть в мос­калі.

Ввечері отець Ха­ритін сидів у кімнаті і ба­ла­кав з Онисією. В вікно щось ти­хенько зас­ту­ка­ло і за­го­моніло.

- Хто то сту­кає? - спи­тав отець Ха­ритін.

- Вийдіть, па­нот­че, сю­ди, та так, щоб ніхто з най­митів не видів, - про­мо­вив ти­тар під вікном.

Отець Ха­ритін вий­шов надвір. На причілку сто­яв ти­тар з дво­ма бра­та­ми.

- Рятуйте, па­нот­че! Нас мос­калі хо­тять по­ло­ви­ти, би­ти різка­ми та в тюр­му за­ки­ну­ти. Пе­ре­хо­вай нас, па­нот­че, бо нас уже шу­ка­ють, і по хлівах, і по пог­ре­бах.

- Боже мій! Де ж я вас схо­ваю? А як поч­нуть тру­си­ти і в моїй оселі? - про­мо­вив отець Ха­ритін.

- Може, та­ки не посміють? - сум­но обізва­лись чо­ловіки.

Тим ча­сом вибігла і Онисія на причілок.

- Що нам ро­би­ти? Де нам лю­дей схо­ва­ти? - пи­тав по­ра­ди в Онисії отець Ха­ритін.

- Ховайтесь в дзвіни­цю. В дзвіниці ніхто не посміє тру­си­ти, - ска­за­ла Онисія. - Йдіть че­рез са­док, пе­релізьте че­рез тин, а я тим ча­сом на­бе­ру хліба та во­ди та ви­не­су вам, - ска­за­ла Онисія.

Отець Ха­ритін взяв ключі од дзвіниці і провів лю­дей че­рез са­док; одімкнув дзвіни­цю і впус­тив чо­ловіків. Онисія при­нес­ла харчі. Лю­ди за­су­ну­ли двері за­со­вом зсе­ре­ди­ни, а отець Ха­ритін замк­нув за­мок на од­но­му скоблі, аби висів для людсько­го ока. Онопрієнки зіста­лись на ніч в дзвіниці.

Тим ча­сом мос­калі пе­рет­ру­си­ли увесь ку­ток, пе­ре­ниш­по­ри­ли все се­ло, обійшли сад­ки, пе­рет­ру­си­ли млин і вітря­ки. Онопрієнки не­на­че в во­ду впа­ли. Дру­го­го дня мос­калі зігна­ли увесь на­род на ви­гон. Вся гро­ма­да скла­ла пе­ню на Онопрієнків, бо зна­ла, що їх уже труд­но впійма­ти. Кілька чо­ловіків ви­би­ли різка­ми і при­ка­за­ли лю­дям слу­ха­ти панів. Онопрієнкові ха­ти обідра­ли до­чис­та, виріза­ли всю ху­до­бу, по­би­ли вікна, по­би­ли горш­ки й діжки, по­ла­ма­ли ти­ни і зіста­ви­ли самі голі стіни. Без­та­ланні жінки з дітьми пе­реб­ра­лись до сусід. Ти­та­ре­ву ха­ту роз­ва­ли­ли до ос­тан­ку, роз­ки­да­ли де­рев­ню й по­па­ли­ли.

Цілу ніч і цілий день пе­ре­сиділи Онопрієнки в дзвіниці. Дру­гої ночі отець Ха­ритін приніс їм харч і роз­ка­зав, що ста­лось з їх ха­та­ми, з їх доб­ром.

Чоловіки об­ли­лись тільки гірки­ми сльоза­ми.

- Тікайте з се­ла до кот­ро­го ча­су, - ра­див їм отець Ха­ритін. - Тікай­те на са­харні, ста­вай­те на ро­бо­ту та при­носьте гроші жінкам. При­носьте не вдень, а вночі. Зас­ту­каєте в моє вікно; я до вас вий­ду, пе­ре­да­мо гроші жінкам; або про­ве­ду вас до їх, або пок­ли­чу до вас жінок. Вам не мож­на зіста­тись в селі, бо вам об­го­лять ло­би та од­да­дуть в мос­калі.

Отець Ха­ритін виніс лю­дям харчі на до­ро­гу, дав тро­хи гро­шей і ви­пус­тив з дзвіниці. Три ба­га­тирі, добрі гос­по­дарі, по­важні лю­ди в гро­маді, пішли по світу бур­ла­ка­ми. І що­ро­ку в тем­ну-тем­ну ніч хтось сту­кав ти­хенько в ба­тю­щи­не вікно; що­ро­ку ви­хо­див отець Ха­ритін до бур­лак, од­ми­кав дзвіни­цю і впус­кав на кілька днів без­та­лан­них.

Од ча­су інвен­тарів, од 1847 ро­ку, се­ля­ни по­винні бу­ли об­роб­ля­ти по­ле й свя­ще­ни­кам, цеб­то поп­рос­ту ска­за­ти, од­бу­ва­ти ба­тюш­кам пан­щи­ну в жни­ва по од­но­му дню. Пан прис­лав до ба­тюш­ки лю­дей на пан­щи­ну. Чо­ловіки й мо­ло­диці од со­ро­му не зна­ли, де очі діти, й ба­тюшці й ма­тушці навіть спо­чат­ку бу­ло якось ніяко­во.

- Чи це, ба­тюш­ко, нас пос­ла­ли до вас на ро­бо­ту за спасіння душі, не­на­чеб­то спа­сен­ників, чи та­ки на справдішню пан­щи­ну? - пи­та­ли лю­ди в ба­тюш­ки.

- Хто йо­го зна! Я й сам доб­ре не вто­ро­паю, - го­во­рив отець Ха­ритін. - Спа­сен­ни­ки й без