Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні

оця звичайна, доступна всім розмова при сторонніх людях соромила їх, а коли вони залишалися вдвох, було якось приємно, цікаво й просто.

З клубу вийшли разом. Дівчата жили поряд, тому Василь запропонував Ніні сходити на пошту, а Муратову сказав:

— Сподіваюсь, ти доведеш Надю в цілості і нам не доведеться з пошти йти в міліцію та розшукувати її.

Надя з Муратовим лишилися самі.

— Ну що ж, Надю, ходімте. — Юрій взяв її під руку обережно, наче боявся, що вона не дозволить йому цього зробити, але Надя охоче підставила йому зігнуту в лікті руку і пішла, намагаючись ступати не дрібно.

Йшли вулицею і мовчали.

— Розкажіть мені що-небудь, — попросила Надя.

— Не вмію, — сказав похмуро Муратов. — Не знаю, що вам розказати… Як я з армії служив? Нецікаво. А більше розказувати нічого.

Надя зупинилася.

— А скажіть… Ви не будете сердитись, якщо я спитаю про щось неприємне?

— Будь ласка, — насторожено глянув він на неї.

— Скажіть, у вас ніхто не помер оце днями?

— У мене? Звідки це ви взяли? — він засміявся. — У мене ніколи ніхто не вмирав, якщо не рахувати батька, який загинув в… на фронті, та матір, яка вмерла, коли мені було десять років. З того часу ніхто в мене не вмирав.

— А родичі у вас є?

— Була десь у Садовську тітка. Я оце у вихідний їздив до неї, та не знайшов. А що? Чого це ви питаєте мене про такі сумні речі?

— Чого? Ну, як вам сказати… — Надя перебирала кінчики шовкової хустки, накинутої на плечі. — Я вас частенько з вікна конструкторського бюро бачу, ви цемент берете у нашому дворі. Чогось ви завжди сумуєте. От гляну на вас і думаю, що трапилось якесь велике горе… Сьогодні ви стояли біля радіатора своєї машини, вітер холодний такий, а ви в самій тільки гімнастьорці стоїте і хліб черствий жуєте. І так мені шкода вас стало…

Муратов уперше чув такі слова, таку мову про себе. Він уявив собі картину, про яку оце розповіла йому Надя, і в серці ворухнулось щось тепле-тепле, щось таке незвідане. Він повернув Надю до себе, взяв її за руку двома своїми і міцно потиснув.

— Спасибі вам, Надю… Ви така… така незвичайна.

Надя вирвала руку й штовхнула хвіртку, а він лишився стояти серед вулиці збентежений і не знав, що робити. Незабаром вікно, яке виходило на вулицю, освітилося, і Муратов побачив Надю. Стояла біля порога бліда, з хусткою, що безсило падала з одного плеча, і задумано дмухала на пальці, які він, мабуть, сильно придавив. Далі стомленим рухом стягнула хустку з плеча і отак, у пальті, сіла, мабуть, до столу — за квітами, що стояли на вікні, її не стало видно.

3

Вода — ворог підступний. Миє і миє берег, підкопується під нього, і раптом обвалюється з кручі добрячий шматок землі, на якому б росли і трави, і квіти, й дерева. Ще легше підмиває греблю, особливо коли її насипали недавно. Мирні хвилі, ніби граючись, хлюпочуться об неї, або хвиль і зовсім немає, а внизу непомітно для людського ока вода лиже й лиже греблю, всмоктується під неї і нарешті, прорвавшись десь в одному місці, дичавіє, рветься через невеликий отвір, і в одну хвилину наступає катастрофа.

Так трапилось із тимчасовою перемичкою, що відділяла котлован шлюзу від Дніпра в тому вузенькому місці, де греблю ще не насипали. Тут били сваї, і ритмічні удари прискорили руйнувальну роботу води. Перед самим кінцем роботи вода раптом прорвалась між сваями крізь перемичку і ринула вниз.

Це помітили одразу. Зчинилася тривога. Машини, що підвозили землю і камінь на греблю і бетон для шлюзу, зупинилися, бо їхати треба було перемичкою, і створили пробку. Молодий інженер, начальник цієї дільниці, заволав до шоферів:

— Землю давайте! Валіть сюди землю!

Самоскиди, розвернувшись, під'їздили задом і зсипали землю. Але вода підхоплювала її на льоту і несла поміж сваї. Машини не могли розминутись. Доки одна не висипле землі і не з'їде з перемички, друга не може під'їхати до місця прориву. А вода за цей час змивала щойно висипану землю начисто.

— Каміння давайте! — благав молодий інженер.

Він був блідий. Синій розхристаний плащ метлявся на вітрі, і здавалося, інженер зараз злетить.

— Ради бога, каміння! — кричав сивоусий прораб, який теж метушився тут же. Може, од вітру, а може, од хвилювання по його худих щоках котилися сльози. Василь Гавриш першим під'їхав і звалив камінь з свого самоскида. За ним боязко, розгублено з'їхав на перемичку Ференчук.

— Швидше! Швидше їдь! — кричали йому прораб, інженер і робітники, що товпилися тут же. Але Толя оглядався на всі боки, наче затравлений, і ходу не прибавив. До нього в кабіну вскочив Василь і вихопив руль. Друга машина каменю лягла в прорив, але, перевертаючи жовтуваті брили вапняку, вода зносила його, і отвір у перемичці ставав усе більшим.

В цей час на своєму самоскиді до перемички під'їжджав Муратов. Побачивши масу людей і цілу автоколону біля неї, він стривожився. «Щось трапилось! — промайнула блискавична думка. — Аварія!» Він прибавив газу і, об'їжджаючи машини, вихопився на перемичку в той момент, як з неї з'їжджали Гавриш і Ференчук.

— Розвертайся! — кричали йому. — Розвертайся!

Юрій бачив збуджені обличчя, розкриті роти і руки, що махали йому. Зовсім близько промайнула налякана Надя, і її біла косинка здалася в оцій тривозі якоюсь зайвою і надто розкішною, як святковий костюм на буденній роботі. Вона теж щось кричала.

«Що вони кричать?» подумав Юрій, виїхавши на перемичку, і в цей час до кабіни вскочив Василь.

— Розвертайся негайно! Камінь треба висипати