Олександр Олександрович Сизоненко - Зорі падають в серпні
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, кажеш, зносить каміння? — спитав Муратов і загальмував самоскид, зупинився біля самого прориву. В метрі від передніх коліс бушувала вода. Вона всього сантиметрів з шістдесят не діставала до верхнього зрізу перемички. По той бік прориву стояв розгублений інженер, махав руками, метляв полами плаща, але Юрій не бачив його. Він дивився на скаламучену злу воду, що вливалася через отвір перемички в котлован, і погляд його склянів, брови зсувалися: він на щось зважувався, а Василь кричав:
— Ти будеш, гад, розвертатися? Ні? Давай мені руль!
— Геть! — тихо, але страшно сказав йому Муратов і дав задній хід. — Геть з кабіни, чуєш? — однією рукою він зіпхнув Гавриша з сидіння, а од'їхавши від прориву з десяток метрів, включив передню швидкість і помчав з розгону — просто на місце прориву.
— Що він робить? — пролунав чийсь голос, і Муратов подумав, що це крикнула Надя. В останню секунду він висунувся з кабіни, став на підніжку, тримаючи руль, і коли передні колеса провалилися, а машина по інерції шугнула в прорив, він з силою відштовхнувся і, наче з трампліна, стрибнув у воду. Коли випірнув і оглянувся, то побачив на місці прориву кабіну своєї машини, кузов, що нахилився у бік Дніпра й світив жовтим вапняком, і інженера, який, простягаючи назустріч руки, щось кричав.
Юрій з трудом вибрався на перемичку і потрапив просто в обійми інженера, який почав цілувати його і говорив щось ніжне, і лаявся — все заразом. Звільнившись від нього, Юрій підійшов до отвору в перемичці. Машина, ставши впоперек, перегородила прорив, і вода майже не просочувалася. Люди кидали тепер землю лопатами по той бік машини, від води, а Василь Гавриш їхав на чиємусь самоскиді і весело кричав:
— Бережись! Бережись! — а побачивши Юрія, вискочив із кабіни й гукнув — Ей, капітане Немо! Як це ти умудрився досі підводним човном каміння возити? Це ж у тебе не самоскид, а підводний човен!
Він підбіг так близько до прориву, що не втримався, посковзнувся і шубовснув у воду. Випірнувши під дружний регіт, він пирхнув і поплив до Юрія.
— Дай же і я обніму тебе, Юро! Гамлет ти наш шоферський, — говорив він, вилазячи з води і обнімаючи Юрія.
— Геройський хлопець! — прораб витирав обличчя великою, не дуже білою хусткою. — Куди твоє діло, як шаснув! Додумався ж, га!
Муратова обступили люди. Сюди вже приїхав Трощенко, приїхав Кузьма Якович. Їхні огрядні силуети Юрій побачив здаля і раптом злякався.
— А машина? — спитав він інженера. — Що ж буде з машиною?
— Про машину він думає, дурень! — з серцем вигукнув прораб. — Та ти знаєш, що ти зробив сьогодні? Скільки ти добра врятував? Тьху! — він спересердя сплюнув собі під ноги. — Сказано, молоде, ні чорта не розуміє. Машина, машина! — він одійшов набік і, все ще сердито поглядаючи на Муратова, наче той образив його, бурмотів — Твоїй машині три копійки ціна в базарний день. Вона своє від'їздила.
— Машину витягнемо, як тільки підведемо пластир на перемичці. Вона ціла, ви не хвилюйтесь.
Начальник монтажного управління, розсуваючи всіх могутніми плечима, підійшов, пильно глянув на Муратова, і раптом обличчя його розпливлося в посмішці. Він мовчки потиснув Юрієві руку і лише тоді, прикурюючи, сказав:
— Ловко придумав, Муратов, хвалю!
Розчулений Трощенко вколов Юрія в щоку своєю цупкою щетиною.
— Орел ти мій сизокрилий! — сказав він і, відштовхнувши Муратова, трахнув його по мокрій спині, аж виляски пішли.
Тільки Надя не підійшла. Вона стояла оддалік і радісно, крізь сльози всміхалася Юрієві. А він, перебуваючи в центрі уваги, теж посоромився підійти до неї і потім, вже дома, довго шкодував за тим, що не підійшов. І здалося йому, що Надю він незаслужено образив.
4
Наступного дня про вчинок Муратова було багато розмов. Юрія зустріли ранком, як іменинника. Трощенко вийняв з кишені аркуш цигаркового паперу і, розгорнувши його, мовчки поклав на стіл перед Муратовим. Юрій прочитав. Це був наказ про винесення йому подяки і нагородження грошовою премією.
Перед самим початком роботи його покликали до телефону.
— У мене до вас є ділова розмова, — сказала Надя, а голос її по телефону, ласкавий, тонкий, так і промовляє про щось неділове, про щось хороше й тепле.
— Хіба? — здивовано спитав Муратов, посміхаючись у трубку, наче Надя могла бачити його. — Ну, то на коли ж ви мені призначаєте ділове побачення?
Надя помовчала й сказала:
— Приходьте о восьмій вечора сюди, на роботу. Я чекатиму вас.
— Спасибі, Надю.
— За віщо? — здивувалася Лепетова. — Я не розумію, за що ви мені дякуєте?
— За те, що ви подзвонили, — тихо сказав Муратов і ще тихіше додав — І за те, що ви така…
Надя мовчала.
— Алло! — гукнув Муратов. — Алло, ви слухаєте?
Замість відповіді він почув, як дзенькнула Надя трубкою, повісивши її на апарат.
— Образилась? — спитав сам себе Муратов, стривожившись.
Але Надя не образилась. Коли Юрій прийшов до неї на роботу, вона привіталася з ним, наче й не було ніякої розмови.
— Знаєте що? Давайте підемо до Дніпра.
— Хай все буде так, як ви хочете, — сказав Юрій суворим, схвильованим голосом, і це чомусь теж схвилювало Надю.
Вони вийшли берегом за Городище. Сонце сідало по той бік Дніпра. Рожевів над дорогами пил, збитий машинами; в плавнях якісь люди, напевне, мисливці, розвели багаття, і синій дим рівно здіймався вгору.
— Погляньте, — сказала Надя, показуючи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зорі падають в серпні», після закриття браузера.