Жорж Сіменон - Клуб «100 ключів»

— Ні, не доводилося.

— А чекати десь поблизу?

— Вона сама сюди приходила.

— А чи не траплялося їй бувати напідпитку у вашому товаристві?

— Вона п'яніла після одного-двох ковтків.

— Вона не висловлювала наміру вкоротити собі віку?

— Смерті вона боялася панічно. Коли ми їхали в машині, вона весь час умовляла мене зменшити швидкість.

— А як вона ставилася до вашої мачухи? Любила її? Була їй віддана?

— Не думаю, щоб дві жінки, живучи разом і зустрічаючись а ранку до вечора, могли любити одна одну.

— Ви гадаєте, що зрештою вони неминуче починають одна одну ненавидіти?

— Я цього не казав.

— До речі, — знову втрутився Шарль Бессон, — добре, Що пригадав… Я мушу зайти до Валентіни. Було б просто нечемно приїхати до Етрета і не запитати, як їй ведеться. Ви не поїдете зі мною, пане комісар?

— Ні, дякую.

— Ви залишитеся з братом?

— Я побуду тут іще якийсь час.

— Сьогодні я вам більше не потрібний? Завтра я заїду до Дьєппа на похорон. Ти не чув, Тео? В мене померла теща.

— Поздоровляю.

Шарль вискочив із кімнати червоний як рак, і важко було сказати, що до того спричинилося: випиті аперитиви, чи братова поведінка.

— Йолоп! — пробурмотів Тео крізь зуби. — Отже, це він примусив вас» приїхати сюди із Парижа?

Він знизав плечима, простяг руку до гральних костей, немов даючи знати, що сказати йому більші нічого. Мегре дістав із кишені гаманець, повернувся до Чарлі, але Тео буркнув до того:

— Запиши на мій рахунок.

Вийшовши з казино, Мегре побачив Кастенову «сімку», а біля готелю й самого інспектора, який уже чекав на нього.

— Ви не поспішаєте? — запитав Кастен. — Може, хильнемо по чарочці?

— Щось мені не хочеться. Здається, я щойно проковтнув три аперитиви підряд. Мені хотілося б мерщій сісти до столу.

Комісар відчував, що його розморило. Вся ця справа зненацька постала перед ним у кумедному світлі, навіть Кастен з його поважним заклопотаним виглядом здавався подібним до клоуна.

— На мою думку, вам би слід було проїхати до Іпора, — заговорив інспектор. — Я тут працюю ось уже п'ять років і думав, що знаю нормандців. Та впоратися з цією родиною мені не до снаги.

— А що вони кажуть?

— А нічого. Ні так, ні так. Дивляться на тебе спідлоба, навіть сісти не пропонують і немов чекають, поки та заберешся геть. І весь час переморгуються, неначе кажуть: «То будемо з ним розмовляти?» — «Ні, ти сам вирішуй!» Потім мати пробурмоче якусь фразу — начебто я між іншим, але насправді сповнену потайного змісту.

— Що ж, наприклад?

— Ось, наприклад, таке: «Всі вони — одна банда, жоден з них і словом не прохопиться».

— А ще?

— У них, звичайно, були причини не пускати сюди мою доньку».

— Хіба ж Роза їх не навідувала?

— Наскільки я зрозумів, дуже рідко. Хоча з їхніх слів можна зробити будь-які висновки. Враження таке, що слова в них мають зовсім інше значення, ніж звичайно. Можна було зрозуміти лиш одне: ми з вами з'явилися сюди не для того, щоб установити істину, а щоб урятувати «тих людців» від неприємностей. Вони, здається, не вірять, що Роза загинула через помилку, — провадив далі інспектор. — Послухати їх, то це в-неї, а не у Ва-лентіну мірив убивця… Батько, повернувшись, почастував мене сидром, щоправда, після довгих вагань, але все-таки я був їхнім гостем. Був там і його син — в море він ішов лише на ніч. Та зі мною він навіть не поцокався.

— Це старший, Анрі?

— Еге ж. Сам він не зронив і слова та й їм показував на мигах, щоб мовчали. Коли б зустрів старого в одному з феканських шинків, та ще й напідпитку, можливо, він розповів би мені більше… А що вдалося зробити вам?

— Я поговорив з обома Бессонами. Спочатку з Шар-лем, потім із Тео.

Вони сіли до столу. Перед ними стояла пляшка білого вина, і інспектор налив обидві склянки. Мегре не обмежував себе, і, коли вони вийшли на вулицю, йому страшенно закортіло поспати по обіді, широко відчинивши вікно на море.

Утримувало його від цього почуття сорому. Це було також упадком дитинства — свідомість обов'язку, яку він сам охоче доводив до крайнощів. Йому завжди здавалося, що він мало працює для того, щоб відробити свій хліб. Це так глибоко вкорінилося в ньому, що навіть у відпустці — а випадала вона аж ніяк не щороку! — він не переставав відчувати якоїсь провини.

— А що ви мені накажете робити? — запитав Кастен, помітивши, що комісара долає сон і нерішучість.

— Роби що хочеш, хлопче! Шукай, де тобі заманеться. Може, тобі слід було б побачитися з лікарем…

— З доктором Жоллі?

— Еге ж. А також з іншими людьми. Байдуже, з ким саме. Іди навмання. Ця стара діва Cope, певна річ, любить побазікати і вмирав од нудьги.

— Може, я вас кудись підвезу?

— Ні, не треба, спасибі.

Він знав, що такий настрій находив на нього в кожному новому розслідуванні — і чи то випадково, чи то під впливом інстинкту, йому завжди траплялося хильнути зайвого. Загалом кажучи, це тоді, коли, за його ж висловом, факти починали «бродити».

Спочатку його відомості обмежувалися сухими даними поліційного рапорту. Потім йому доводилося потрапляти в середовище людей, яких він доти і в очі не бачив і про яких ще напередодні