Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— Дещо маємо, товаришу генерал… Ми готувалися до радіогри ще з весни і визначили ряд об'єктів…

— Забезпечення Максима дезинформацією покладаю на вас. Отже, завтра у призначений час виходимо в ефір. Затримку пояснимо подіями на Дідовій Буді. Передаємо дезинформацію, отримуємо від ваших мюнхенських шефів розпорядження, уточнюємо час і код наступного сеансу і замовкаємо якомога надовше. Вам, Максиме, тим часом доведеться навідатися до отця Феоктиста. Зробити це треба негайно, аби звідти не просочились небажані відомості до 135-го і Кужіля. Те, що на Дідовій Буді загинуло троє з боївки Тура, трохи рознервує його шефів, але довідавшись, що група фундаментально влаштувалась на терені Довгого, а особливо те, що почала збирати розвідінформацію, швидко їх заспокоїть. До речі, Андрію Максимовичу, як Еней вийшов на 135-го?

— Уже в Калинівці Тур з Енеєм написали до нього листа, і Стефа віднесла на поштовий сховок, а через два дні на третій принесла відповідь.

— Яку саме? Не пам'ятаєте?

— Там ішлося про те, що 135-й не може прислужитися другові «X», тобто Турові, в його проханні вивести його на лінію зв'язку, бо та через великі втрати розірвана. На зустріч, де Еней повинен був цього разу познайомити з Кужілем мене, мали йти на цвинтар Д-3. Потім там стояло: пугу-пугу… На другий день після Преображення. Резервна зустріч: кожен понеділок з 23–2…

— Поясніть, будь ласка, як розуміти всі ті умовності?

— Які саме?

— От, наприклад, чекатиме на цвинтарі Д-3?

— Село наше велике, мас кілька кутків. Один з них Дубівка. Там цвинтар, могилки…

— А що таке «пугу-пугу»? — запитав Бойко.

— Умовний знак, ніби крик птаха.

— Так колись гукали запорозькі козаки, — пояснив Семеняка. — Десь у пісні пам'ятаю: пугу-пугу, зустрічайте козаченька з Великого лугу…

— А оця трійка біля букви «Д»? — поцікавився Ліщинський.

— Третя година ночі… Я б, може, й сам не знав, що воно таке, коли б Еней не розтовкмачив.

— Тепер далі, товариші, по схемі. На зв'язок з Кужілем підуть Максим, Лемко і Ліщина. Завдання: прощупати можливі виходи на Кука — Леміша. Про Тура, коли спитають, скажете те, що й попові, — лікує поранену ногу, відлежується за Сонним озером. Це досить далеко від Калинівки, але зі страху можна було забігти й далі. Ну от, здається, про перший етап операції все. Маю на увазі візит до попа і зустріч з Кужілем. Однак це лише перші кроки. Нам треба розвідати можливі зв'язки 135-го… Треба знати напевне, чи можемо ми через нього вивести вас на Леміша. Це головне. Ви мене зрозуміли, товариші? У кого які запитання, уточнення?

— Все зрозуміло, товаришу генерал, — сяйнув посмішкою Василь Бойко. — Уточнювати будемо на місці.

— Якраз від цього я й хотів вас застерегти. Ніякої самодіяльності, все чітко за планом. Особливо це стосується вас, лейтенанте. Щоб не було, як минулого разу, перестарався і притягнув до райвідділу старшого лейтенанта Ліщинського.

— Тепер не помилюся… Тепер я його в обличчя знаю, а то, дивлюся, сидить якийсь вовкулака у схроні…

— Ну, що ж, товариші, залишається побажати вам успіху на цьому етапі операції. — Генерал Семеняка підвівся, потис своїм співробітникам руки, а коли дійшла черга до Андрія, сказав: — Вас, Андрію Максимовичу, прошу залишитись…

Коли співробітники вийшли, генерал натис кнопку селектора.

— Хто поїхав зустрічати гостя?

— Підполковник Карцун, — почувся голос чергового.

— Як з'являться, нехай заходять. — Генерал сів до столу і, закурюючи, зосередився на якихось паперах. — Так от, Андрію Максимовичу, читаючи вашу сповідь, я звернув увагу на постать майора Федора Крайніченка. Що ви можете ще сказати про нього, як про людину?

— Для мене, товаришу генерал, це запитання непросте… З Крайніченком я зустрівся в Дахау, потім разом тікали з лісосіки в Ебензе, переховувались поблизу озера Топліц. Коли приїхали до Мюнхена, мали намір повернутись додому, але тут, як я тепер розумію, на нас нагострилася американська розвідка. В Сі-ай-сі не без підстав вважали, що ми знаємо таємницю озера Топліц. Та ми знали далеко не все. Ми справді бачили, як скидали в озеро металеві ящики. Про їхнє начиння детально було сказано в актах імперського архіву, які ми знайшли в планшеті слідчого Кьоніга… Після суду я опинився на каменярні, а потім — в таборі Ді Пі на Ляймі. Крайніченка чомусь раптом зустрів у готелі «Сен-Готард», про який серед переміщених ходила недобра слава. Порядні люди обходили той готель і його власника десятою дорогою. Це була пастка, поставлена Сі-ай-сі. Скажу відверто, зустрівши там Крайніченка, я подумав, що він продався. Але невдовзі думку свою змінив. Якось опинившись у карцері, я побачив видряпане на стіні: «Хай живе Радянська Батьківщина! Вмираю комуністом!» Пізніше я довідався, що ці слова написані Крайніченком. В карцер його кинули за те, що він виступив перед хлопцями, яких ховали від комісії по репатріації… Він закликав їх нікого не слухати, їхати додому. Ці слова, звичайно, були написані не для мене. Так він жив. Принаймні таким я знав його у Дахау і потім, після втечі з лісосіки… Думаю, що і той планшет Кьоніга, про який я писав у звіті, він не віддав ні Керкові, ні Дайну…

Потім доля знову надовго порозкидала нас. Не буду переповідати все в подробицях — про мою одіссею ви знаєте. Та коли я вже був у розвідшколі, раптом зустрівся з ним знову. Тоді я сказав Крайніченкові просто у вічі, що не вірю йому. Але він так відверто говорив зі мною, що я, зрештою, змінив про нього думку; і тепер вважаю, що він — наш чоловік, але опинився у скрутному становищі. Його шеф, генерал Керк (Федір просив запам'ятати це прізвище) поклав будь-що зламати Крайніченка. Рік його перековував, а це надумав остаточно скомпрометувати — поставити на чолі якогось націоналістичного видавництва… Але Федір сказав мені: «Я не здамся. Хто б там про мене що не говорив, які б фальшивки не підсовували, я не здамся. Хай розраховують