Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

— …Я піду, — твердо сказав Андрій. — Треба лише ту дівчину, котра в сільраді при телефоні сиділа, якось попередити… Адже я при ній дзвонив.

— Вона мовчатиме… — Генерал замислився, здавалось, дивився на свої руки, що лежали на столі, проте думка працювала напружено.

— Видно, не обійтись нам візитом до отця Феоктиста… — Підвів на Андрія очі генерал. Справа, Андрію Максимовичу, розгортається так, що відкриває нам шлях далі, до самого Леміша. Адже вас збиралися перевіряти, а потім вести до нього.

— Саме так, — відповів Андрій.

— Зрозумійте мене правильно, ви можете не погодитись… Це ваше право, і ми, повірте, зрозуміємо вас. Проте ви єдиний, хто може пройти таємними стежками у саме лігво…

Андрій відповів не зразу. Страху не відчував. Просто думка про повернення перекреслювала в його свідомості ту радість, яку щойно відчув, коли стояв на Володимирській гірці.

— Подумайте… Ми не силуємо вас, це прохання…

— Я розумію… Для мене, скажу відверто, важкою є сама думка про підпілля. Схрони, бункери, темрява… Швидко, дуже швидко я почав звикати до світла й волі. Та, якщо потрібно, я повернусь туди і зроблю все. Все, що треба.

— Іншої відповіді ми од вас не чекали, Андрію Максимомичу, — Семеняка пригасив у попільниці тільки-но запалену цигарку. Андрій помітив, як нелегко йому було вести з ним цю розмову. — Ви заслужили на відпочинок, і коли б не обставини…

— Я все розумію, товаришу генерал, — сказав Андрій і раптом посміхнувся: — Треба ж колись перевірити, чи так мене вчили у розвідшколі американські інструктори.

— У підпілля підете не один… Лейтенант Бойко, якого віднині називатимемо Лемком, і Ліщина, тобто старший лейтенант Ліщинський, — обидва мають певний досвід і, думаю, впораються з роллю бойовиків. Емісар Тур вчора звернувся до керівництва органів державної безпеки з проханням надати йому можливість спокутувати свої гріхи. Проте у нас нема цілковитої певності, що цей чоловік роззброївся. Нам уже зараз відомо більше, ніж він одкривав. Приміром, говорить, що ходив до 135-го, а наші люди бачили його аж у Кам'янці-Бузькій. Що він робив там, до кого ходив?

— Певне, до Леміша, — сказав Андрій.

— А звідки у вас така певність? — поцікавився генерал.

— У тому грипсі, про який я вам говорив, 135-й пише: «До вас на зв'язок піде Кужіль. Має завдання Леміша перевірити вашого радиста Максима». Звідки Леміш може знати, що у Тура є радист на псевдо Максим? У попередніх грипсах він сповіщав, що з Лемішом зв'язку не має. Виходить, що про мене Лемішу сказав сам Тур.

— У вас на диво чіпка пам'ять. Це добре… Однак ваша версія правильна тільки за умови, що 135-й дійсно не мав виходу на Леміша.

— З іншого боку, куди ж він чи там його люди мали мене вести, коли не мають виходу на Леміша? Щоправда, може бути й таке: раніше не мав, а потім… Ні, товаришу генерале, має вихід 135-й… Тур ходив до Леміша із Стефою, як вона казала, по стежках, тільки йому одному відомих. Коли поверталися назад, до 135-го не заходили. А той пише, що має наказ Леміша привести йому радиста.

— У ваших міркуваннях є сенс… Турові трeбa дати час і вжити всі «за» і «проти». Можливо, згодом і він приєднається до вашої групи, але поки що будете діяти від його імені. Треба зробити все, щоб там, у Мюнхені, думали: Тур у пошуках зв'язку з Лемішом — Куком щасливо перейшов з Підкарпаття на Ровенщину, міцно осів на колишньому терені Енея і почав діяти. Нехай шлють сюди своїх агентів, спорядження, зброю, гроші, ми все приймемо. За Сонним озером, у бункерах, де мали переховувати золото, вам, товариші, доведеться влаштуватись на жипло. Там буде база. Кілометрів за двадцять, на постої Довгого (цього ми взяли на минулому тижні разом з кількома його бойовиками), розташуємо загін забезпечення. Лемко і Ліщина тепер — бойовики Довгого. Вони приєдналися до вас, Максиме. Пробачте, але деякий час нам саме так доведеться називати вас. Не заперечуєте?

— Ні, я сам обирав собі це псевдо. Мій батько — Максим. Крім того, в моєму житті був ще один порядний чоловік, який звався Максимом.

— Так от, вони, — Семеняка показав на своїх співробітників, — приєдналися з наказу Довгого. Після того як на Дідовій Буді було вбито Енея, Мару й Лиса, Тур подався за Сонне озеро. Поранений у ногу, заліг там до кращих часів. До попа підете втрьох. Скажете, потрібні батареї й деталі до рації.

— Моя рація залишилась у бункері, який я підірвав під поповою повіткою. Правда, піп про це може і не знати. От тільки Стефа, то така, що круг пальця не обведеш.

— Їй передасте сердечні вітання од провідника. Скажете, що сам прийти не міг…

— А як вона захоче його побачити? — спитав Бойко.

— Скажете, що маєте наказ Тура: Стефі бути на місці, зв'язати вас з Кужілем. Вам через того Кужіля треба виходити на 135-го… Скажете, що Тур сам до неї прийде, як підлікує ногу. Можете навіть закинути, що Тур не забув її. Це жінкам потрібно… До попової фари спочатку підете один. Подякуйте панотцю за батареї і радіодеталі, натякніть, що це він допомагає вам налагодити зв'язок з Мюнхеном, а такі послуги не забуваються…

— До речі, товаришу генерал, — сказав Андрій. — Коли нас напучували Бандера і Ленкавський, то обидва відкрито наполягали на тому, щоб ми більше збирали розвідувальної інформації і передавали її на Цеппелінштрасе. Тоді я ще не внав, що Бандера пов'язаний з англійцями, і здивувався, коли американець Ромер, а за ним і Тур вимагали таку інформацію передавати на хвилю американського розвідцентру в Мюнхені. Було б незле, якби я мав щось такого їм передати. Це переконало б їх остаточно. Щоб не сварити англійців з американцями, варто передати і тим, і другим.

— Товаришу Ковальов, чи маємо ми якесь дезо по Ровенщині й взагалі по маршруту боївки Тура?