Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

Пригадалось, як того останнього перед вильотом дня інструктор Джоні тягав його по ресторанах, показуючи «красиве життя», аби знав, який рай чекає на нього після повернення. Тоді випадком в гаштеті[33] «Красуні Ірми» вони зустріли Марту. «Андре-е! — Вона вся засвітилася. — Я думала, ви… Ми всі так чекали від вас листа. Віллі сказав: якщо він не написав, значить, його немає серед живих. Він вас любить, Андре…» — «А ви?» — вихопилося в Андрія. Вона зашарілася. Дивилась на нього так, ніби боялась, що він, як і з'явився, несподівано зникне, й вона не встигне сказати йому щось дуже важливе. Тут із своїми дурними балачками устряв п'яний Джоні. Тому Андрій не мав змоги повідомити їй, що відлітає з Мюнхена назавжди…

Високі дубові двері Міністерства державної безпеки прочинились без звуку. Мурованими сходами підійшли до столика чергового. Бойко показав перепустку. Далі ліфтом піднялися на третій поверх до приймальні. Капітан, який сидів за столом, заставленим телефонами, підвівся і прочинив перед ними двері кабінету.

— Заходьте, на вас чекають.

— Люблю точних людей, — посміхнувся генерал Семеняка. Вийшов з-за столу, потиснув прибулим руки і запросив сідати. Крім генерала, в кабінеті було ще двоє людей у цивільному.

— Знайомтесь, Андрію Максимовичу, старший лейтенант Ліщинський і майор Ковальов. Чекаємо ще на одного товариша, але він поки що в дорозі. — Генерал поглянув на годинника. — Я запросив вас, товариші, щоб порадитися. Ситуація, що склалася з боївкою Тура, відкриває перед нами ряд оперативних можливостей, і насамперед можливість радіогри. Не гаючи часу, треба виходити в ефір, слід переконати мюнхенський радіоцентр і штаб-квартиру на Цеппелінштрасе, що боївка діє згідно з їх настановами. Чи згодні ви, товаришу Гаркуша, допомогти нам у цій справі?

— Згоден… Проте є обставини, які необхідно врахувати. Перше. Про події на хуторі Дідова Буда рано чи пізно стане відомо людям з навколишніх сіл, а через них і 135-му. Може статися, що вони мають радіозв'язок з Мюнхеном. Мене як радиста мали вести до Леміша, але це не значить, що радиста не має 135-й. Друге. Панотець Феоктист вже, певне, прочув, що двоє з боївки опинились у ваших руках.

— Це не зовсім так, — зауважив генерал. — Він знає, що двоє живі, але де вони, йому невідомо. Може, у нас, а може, й ні.

— Я до того, що коли найближчим часом Тур не подасть про себе звістки, піп, а особливо його Стефа, яка є зв'язковою 135-го, вважатимуть, що органи безпеки заарештували його.

— Зауваження слушні, — погодився генерал. — Ваші міркування, товариші?

— Важко не погодитись, — мовив той, кого називали майором, — Ховатимуть трьох, а було п'ятеро, і піп про те добре знає.

— А може, когось послати до попа? — запитав Бойко.

— Коли не врахувати зауважень товариша Гаркуші, така гра недовго триватиме, — сказав старший лейтенант Ліщинський.

— Що ви пропонуєте?

— Треба подумати…

— Давайте думати разом. Для того я вас і запросив. Часу в нас, вважайте, нема. Завтра останній контрольний вихід в ефір. Якщо Максим не вийде на зв'язок, у Мюнхені матимуть усі підстави думати, що група Тура перестала існувати. Потім зав'язати гру буде важко.

У кабінеті запала мовчанка. Першим її порушив лейтенант Бойко.

— Дозвольте, товаришу генерал?

— Говоріть, лейтенанте.

— Я оце подумав, а чи не варто нам розпустити чутки, що Тур і його радист Максим уникли арешту і після невдачі на Дідовій Буді подалися за Сонне озеро і там десь залягли в криївці, чекаючи, поки не вщухне колотнеча. Це могло б дати якийсь час для радіогри.

— А як ви думаєте, товаришу Гаркуша? — по паузі запитав генерал.

Андрій був схвильований до краю. Його називали товаришем, з ним радились, як краще провести операцію, а ще зовсім недавно всілякі Рябчуки нашіптували йому про недовіру до тих, хто повертається із Заходу. Йому повірили зразу, як побачили, що веде зв'язаного емісара, як довідались, що він дзвонив до райвідділу про вихід Тура на хутір. Першим повірив у його щирість цей білявий, синьоокий Василь Бойко. Це він запропонував начальству не арештовувати, а поселити радиста на приватній квартирі. Кілька днів і ночей просидів з ним, допомагаючи писати звіт про його «ходіння по муках». Вони були однолітками, але як по-різному повелася з ними доля. Василь ставився до нього, як справжній товариш. От і зараз очі Бойка світяться доброзичливістю, ніби промовляють: не бійся, говори, що думаєш, тут тебе зрозуміють.

— Не знаю, товаришу генерал, чи знадобиться вам те, що я скажу, — мовив Андрій, — але мені здається, що треба було б не лише розпустити чутки, а й послати до отця Феоктиста когось від Тура. Так, мовляв, і так, напоролись на спротив, і Орест перестріляв половину боївки. Орест мертвий, Христина в лікарні, хто розкаже, як воно наспразді було? Отець Феоктист мав купити нові батареї і деталі до моєї рації. Коли з попа вимагатимуть саме ті деталі, які я записав у блокнот провідника, то вже буде, як пароль, і піп повірить, що Тур живий і на свободі. Я вже казав, що у попа є донька Стефа. Мені здається, у неї з Туром… Бо як піп до церкви, так наш провідник до Стефи на всеношну…

Генерал Семеняка дістав цигарку і посунув пачку «Казбеку» до Андрія.

— Пригощайтесь…

— Дякую, не курю…

Обличчя у генерала зовсім не генеральське. Щось було в ньому простого, селянського, і водночас мудрого. Очима він дуже нагадував Андрієві батька. Сірі, добрі, вони глибоко сиділи під кошлатими бровами.

— Дуже цікава думка, — затягуючись димом і випускаючи його через широкі ніздрі, мовив генерал. — Андрію Максимовичу, а як ви подивитесь на те, коли ми попросимо вас сходити до попа?

Андрій мовчав.