Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

на мене… Я той Федір Крайніченко, яким був і завжди ним буду!» Я, звичайно, можу не все знати. Певне, так воно і є. Але, гадаю, ви маєте можливість перевірити його щирість…

Прочинилися двері, до кабінету ввійшов кремезний сивий чоловік. Семеняка підвівся і рушив йому назустріч.

— Як доїхали, Максиме Івановичу?

— Дякую, без пригод.

Вони потисли один одному руки, і генерал показав на Андрія.

— Не впізнаєте?

— Ану, дай-но я на тебе ближче погляну, — Прибулий сперся руками на приставний столик і якусь мить пильно вивчав Андрія, потім, радо посміхнувшись, сказав: — Він!.. Покажи-но праву руку? Там має бути номер 99633.

Андрій підкотив рукав сорочки.

— Так і є. Здоров будь! Бачу, ти таки догріб до берега! Батальйонний комісар, керівник бойової спілки військовополонених у Баварії, Максим Іванов обійняв Андрія, мов сина. Потім довго тис йому руку.

— Твій номер мені запам'ятався ще коли через майора Краєва ми посилали тебе до ревіру[34] довідатися, хто був зв'язковим у Карпенка. А потім суд над Кутасовим і ті печатки, які ти поставив на спині іуди. Все те важко забути… До того ж у нас з тобою дуже схожі номери. — Максим Іванович показав свій на правиці. Андрій прочитав уголос:

— 99603. А я ваш забув, — зізнався щиро.

— Бачиш, а Краєв пам'ятає, — сказав Іванов. — Листа прислав.

— Федір?! Вам листа?..

Семеняка подав Андрієві листа.

— Прочитайте…

Андрій з цікавістю почав читати. Це був лист, якого Федір Крайніченко послав через Франсуа Дервіля до радянського посольства в Парижі. В ньому справді згадувався номер 99603. Андрій читав скупі рядки й відчував, як кричить між ними зболена душа людини, яка опинилася в тяжкій біді. У нього зайшлося серце. Розумів, що кабінет заступника міністра державної безпеки не місце для сентиментів, але не стримався, спитав генерала:

— Виходить, ви вже мали цього листа, коли читали мою сповідь?

— Так, мали… Мали і цей планшет з паперами…

— Планшет Кьоніга! — ледве не скрикнув Андрій.

— Матеріали, які ми знайшли в цьому планшеті, важко переоцінити… Сідайте, Максиме Івановичу, треба порадитись щодо майора Крайніченка. Людина з відчаю стукає у наші двері… Чи можна такій вірити?

— Я думаю, можна, — сказав Андрій і вилаяв себе за те, що вихопимся із своєю думкою першим.

— Не поспішайте, — . м'яко промовив генерал. — Є кілька моментів, кілька неясностей… Чому, приміром, потрапивши в полон, Крайніченко назвався Краєвим? Що змусило відмовитись од власного прізвища?

— На це питання, здається, я можу відповісти, — сказав Максим Іванов. — Ще в Моосбурзі, коли формувалася наша БСВ[35], він назван мені своє справжнє прізвище і пояснив, що не хоче, аби німці довідалися про те, що його батька було репресовано. Почнуть, мовляв, лізти з пропозиціями співробітництва, а він того не хотів… Не хотів бути зрадником. І там, в Моосбурзі, і потім, в Дахау, він не раз доводив, що не здатний на зраду…

— Це правда, — підтвердив Андрій.

— А як же тоді розуміти появу його націоналістичної, наскрізь антирадянської книжки? — Семеняка дістав з папки невеличку синеньку книжечку і подав її Іванову. Той надів окуляри і уважно прочитав першу сторінку, далі погортав і поклав на стіл.

— Цього я пояснити не можу…

— А що скажете ви, Андрію Максимовичу?

Андрій узяв до рук книжку, почав читати.

— Ні, товаришу генерал, це не він писав… Та він і слів таких ніколи не вживав… «в опінії», «репрезентанта» або ось це — «широкозакроєне підпілля». Так говорять тільки західники, а Федір Крайніченко — киянин, учитель з університетською освітою. В нього зовсім інша мова. Ні, це хтось написав, а поставили його прізвище. Він же казав, що Керк тим своїм психологічним експериментом прагне накинути йому на шию зашморг. Збирається настановити його директором націоналістичного видавництва.

— Бачу, Андрію Максимовичу, ви за нього стіною, — посміхнувся Семеняка. — Але нам помилятися не можна… Уявіть собі, що все те підставне, тобто все інспіроване, а ми повіримо….

— Там, у Моосбурзі, в Дахау… — трохи навіть з притиском почав Максим Іванович Іванов. — Не всі були герої, але й зрадників по пальцях перелічити можна. Пройшовши те пекло, люди виходили з нього чисті й загартовані. Особисто я вірю майору Краєву… Крайніченку. Я переконаний — він чесна людина.

— Відверто кажучи, я теж схиляюся до такої думки, однак я не маю права вірити на слово навіть чесним людям. Мій службовий обов'язок перевірити і лише на підставі перевірених фактів приймати рішення. Ми тут радились і дійшли висновку: на його лист треба відповісти. Було б добре, якби листа написали ви, Максиме Івановичу. Він посилається на ваш авторитет, називає ваш табірний номер, як пароль. Одержавши листа за вашим підписом, він зрозуміє, що ви дали йому необхідні рекомендації, пам’ятаєте, він просить про них. Таке листування дасть нам час для перевірки, а коли переконаємось, що майор Крайніченко діє як патріот, діє від себе, а не з наказу американської розвідки, тоді пошукаємо інших, більш певних каналів зв'язку. В листі треба якось дати зрозуміти, що Андрій Максимович його прохання виконав. Це ще більше утвердить Крайніченка на думці, що його зусилля не марні й ми певною мірою зацікавлені в тих можливостях, які відкриваються перед ним і в середовищі верховодів ОУН і по лінії Сі-ай-сі.

— Я готовий написати такого листа хоч зараз! — гаряче відгукнувся на пропозицію Семеняки Максим Іванович. Генерал дістав кілька аркушів чистого паперу і поклав їх разом з ручкою перед Івановим.

— Пишіть.

— Куди?

— В Париж, на ім'я Франсуа Дервіля.